Люко Дашвар: про «Харизмата», пам’ять роду та сміливість жити власним розумом

Люко Дашвар — одна з найпопулярніших сучасних українських письменниць, авторка романів, які стають бестселерами, викликають суперечки й змушують читачів замислюватися над тим, що зазвичай воліють не помічати.

Її герої ніколи не бувають однозначними. Вони кохають і зраджують, помиляються, виявляють слабкість, борються за себе — і часто опиняються перед вибором, у якому немає простої правильної відповіді. Прототипами сюжетів стають почуті історії, випадкові зустрічі та явища реального життя, адже, як переконана письменниця, правда нерідко виявляється неймовірнішою за вигадку.

Літературний шлях Люко Дашвар розпочався 2007 року з роману «Село не люди», відзначеного «Коронацією слова». Пізніше з’явилися «Молоко з кров’ю», «РАЙ.центр», «Мати все», трилогія «Биті є», «На запах м’яса», «Покров», «Ініціація», «СпАДок» та інші твори, які закріпили за авторкою статус однієї з найбільш читаних письменниць України.

Її новий роман «Харизмат. Pro domo sua» відкрив незвичну для авторки територію, де психологічна та соціальна проза поєднується з містикою, давньою історією, політичними інтригами й темою родової пам’яті. А наприкінці липня Люко Дашвар повідомила, що завершила другу частину дилогії — «Sapere aude».

У цій темі я живу з травня 2023 року, коли і почалася робота над першою книгою "Харизмата". Тому не місяці, вже більш, як 3 роки. І чим більше часу спливає, тим глибше занурюся у проблеми, яких торкаюся у цій непростій історії. Кінця їй поки немає, бо одразу після завершення роботи над текстом другої книги беруся до третьої і дуже сподіваюся, що вона стане фінальною у цій історії. Але це неточно.

Дописавши ж другу відчула ясне усвідомлення, що серед хитросплетінь сюжету, інтриг героїв і емоційних сплесків змогла не загубити ті головні меседжі, заради яких бралася за цю історію. А також зрозуміла, що одразу візьмуся за третю книгу, аби не загубити той нерв, як і дозволяє так довго перебувати у такій розширеній реальності.

Латина у назвах - натяк на те, що все давно сказано, але, на жаль, це не змінило світу.

Назви взаємодіють реально і точно відповідають суті. Латина першої книги - це назва промови Цицерона про відстоювання честі власного імені. Знаєте, коли він її виголосив? Коли політичні конкуренти вигнали його з Риму, а щоби не повернувся, зруйнували його дім. Наш дім зараз теж руйнують. Чи не так? У першій книзі читач знайомиться з головним героєм - волоським князем Дракулою, а перед ним дилема - стати людиною чи залишитися вампіром. Власне, про те, що таке "бути людиною" вся історія. І, ясна річ, відповідь на це запитання не є простою. Хто захоче відповідей - наважиться шукати їх, про це вже друга книга. Латина другої книги так і перекладається - "дерзнути узнати". Але ж... замало просто узнати відповіді. Після того треба діяти. Чи не так? Про це третя книга. Її латинська назва "Debes ergo potes" - мусиш, значить можеш.

Ніколи не орієнтуюся на жанри. Творчість - це свобода. Пишу про те, що відгукується, і дуже тішуся, коли читачі зі мною на одній хвилі, і їх зачіпає те ж, що й мене.

Але й правда те, що ця історія народжувалася дуже незвичайно. Зазвичай чітко бачу тему, і довго розмірковую про те, через яку історію можу її донести. Тут же усе почалося із виклику. Тема з трьох слів - Дракула і сучасна Україна. Божевілля? До того ж, про Дракулу написано і знято більш, як 250 книг і фільмів по всьому світу. Маю ж не повторитися, створити оригінальну історію. Чи зможу? Підступалася до теми кілька разів - писала, розуміла, що скочуюся до вампірської теми, відкидала, починала спочатку, бо від початку і хотіла писати про людей, про саме поняття "що таке бути людиною". Думаю, вдалося.

Зважає автор чи ні, але усвідомлювати має: після кількох творів у читачів виникають певні очікування, і це така омана. Мої перші дві книги про село, і перед третьою я розуміла: ще одна книга про село, і тавро "вона пише виключно про село" приліпиться - не відірвати. А я не хотіла цього, тому третя книга про київських студентів.

Що ж до "Харизмата", то тут справа не лише в очікуваннях читачів. Війна все змінила. Відсунула одні теми, нагадала про інші забуті, але важливі. Я і саму себе, і свої твори стала сприймати інакше, тому побоювання, безумовно, були, але настирливе бажання писати саме те, що вважаю важливим у ці дні, було сильнішим. Якщо коротко, довіряю собі, йду своїм шляхом, розуміючи, що успіх на цьому шляху - не факт.

Для мене харизма - не лише характер, не лише власне бачення навколишнього світу, не лише створення власних правил існування у ньому, але й відповідальність за цю розкіш - жити за власними правилами. Бо ж власні правила харизматичних людей, зазвичай, відрізняються від загальноприйнятих. І, як на мене, харизма - у першу чергу приклад іншим. Що можна розширювати кордони, не боятися власних бажань, вірити у власні сили. Що ж до моралі, то у мене зустрічне запитання: чи може мораль існувати окремо від реального життя? Війна потопталася по цій вічній дискусії важкими кривавими чоботами, і про це, до речі, герої другої книги "Харизмата" теж розмірковують.

Головний містичний збіг у моїй творчій біографії стався до війни. Моя перша книга "Село не люди". Моя крайня книга до війни, дванадцята за ліком, "Село не люди. Добити свідка", продовження першої. Я тоді подумала: з "села" почала, "селом" завершила, наче закінчився певний період у творчості. Так і сталося, хоча тоді я навіть не здогадувалася: почнеться війна, змусить по-іншому дивитися на все, у тому числі, на літературу, на власні плани.

Що ж до "Харизмата", то зможу оцінити містичні збіги пізніше, по закінченні роботи над трилогією, сьогодні ж вимагаю від реальності дуже багато нових знань для того, аби продовжувати цю історію.

Ці складові загальні, але справедливі. Без емоцій (усієї палітри від любові до ненависті) людину (читай - героя, персонажа) важко уявити. Так само історія рухається завдяки сюжетним поворотам, які породжені характерами і емоціями героїв. Це не мої вигадки, закони драматургії. А мораль... Мораль є завжди і у всьому. Ви рано прокинулися? Мораль: ви працелюбні. Пізно прокинулися? Мораль: ви ліниві.

Формула існує незалежно від того, подобається це комусь чи ні. Усі її складові взаємопов'язані і не працюють окремо одна від одної, і до війни ці загальні речі не мають окремого стосунку. Зауважу лише, що тут не говорю про мемуари, історичні хроніки, документалістику, лише про художню літературу.

Думка моя не змінилася. Війна ще чіткіше висвітлила всю складність людських характерів, бо у мирний час вибір, перед яким нині опинився кожен із нас, можна було відкласти, забалакати чи просто ігнорувати. А під час війни це неможливо. Тому так багато нових справжніх героїв. І так багато вчорашніх кумирів, які повністю дискредитували себе. Війна - дуже яскравий безжальний прожектор, від якого неможливо сховатися.

Дуже складне запитання, на яке немає однієї загальної для усіх відповіді, бо у всіх нас різні долі за плечима. "СпАДок" - зовсім не про майно. Про радянський АД, який прокрався у наш український спадок, у наші життя, і про те, що нам ще довго вичавлювати його із себе. На мою думку, найскладніше саме визнати, що почасти нами й досі керує "совок", радянські стереотипи і збочені пріоритети. У мене немає рецептів для усіх. Для мене принципово не переставати цікавитися справжньою історією України, не дивуватися рішенням власних дітей, онуки, які виросли вже більш вільними, ніж моє покоління, приймати їх із розумінням.

Відчуття дому загострилося кардинально. Причому, надважливою стала як вся Україна, так і місце, де народилася. Я в один день усвідомила і вразилася тому, в якій прекрасній красивій і гордій країні живу, і що Херсон - затишна рідна невід'ємна її частина. І моя частина теж. І що на світі іншої такої країни не існує.

Дім взагалі поняття дуже багатосенсове, і от всі його складові під час війни посилилися. Від "мати дах над головою", до "бути хазяйкою у власній хаті", "знати, що поруч свої", "розуміти, що тут твої традиції і звички"... А ще - "захистити рідну землю, рідний дім".

Люди завжди вихлюпують те, що їх зачіпає, що змінює їхні життя. І, до речі, у рубрику "Пам'ятаю все життя" я просила надсилати сповіді про єдиний факт в житті, коли людина почувалася щасливою, а люди описували усе своє життя, і от тоді я зрозуміла: все життя є цінним, кожен його день. І сьогодні було би те саме: кожен би писав про своє життя, його печалі, втрати, здобутки і радості.

Сама би повторила формулу, яку винайшла в одній зі своїх книг. Щастя - це "щас" "ти" "є". Зараз ти є, ти існуєш. Тільки тобі прокладати шляхи у твоєму житті.

У мене нетиповий шлях, бо довгі роки я лиш здогадувалася, хто є мої читачі, бо почала зустрічатися з читачами лише з 2022 року. Так склалося, що усі ці довгі роки мої книжки самі собі торували шлях до читача, без моєї допомоги. І от коли почалася війна, і я в одну мить зрозуміла, що для мене все може скінчитися несподівано і скоро після якогось прильоту, і усвідомила, що не знаю своїх читачів. І дуже захотіла побачити очі людей, які читають мої книжки, а на зараз вже надруковано 900 тисяч примірників моїх книг. Така велика аудиторія, тож я почала зустрічатися з читачами, дякувати за те, що читають.

Що дивує? Скорше тішить - що читають сім'ями, що одну книгу передають з рук в руки, що серед нових читачів багато молоді, що на зустрічах лунають важливі і складні запитання. Що мої книги перечитують, повертаються до них.

Я казала про "РАЙ.центр", як про книгу, до якої у мене особливе ставлення. Вона не найважливіша для мене. Вона змусила мене мордуватися через те, що я прирекла на смерть героїню, молоду дівчину, і це не давало мені спокою аж настільки, що я згадала іншу свою книгу - "Село не люди", де у фіналі тринадцятирічна Катерина опиняється у мазанці ізольованою від нормального життя, і це стало приводом написати продовження книги. Щоби визволити Катерину з мазанки.

Що ж до того, де у моїх книжках я сама, то найбільше мене у "Ініціації". Ця книга народилася з мого сну, у ній найбільше моїх власних сумнівів, пошуків, помилок і мрій. Але ця книга відображає мене, як людину, яка весь час у пошуку, не як письменницю.

Чесно кажучи, погано уявляю, що я би сиділа і перебирала хто би міг зняти фільм за якоюсь з моїх книжок. До того ж розумію: кіно - це вже новий твір, який може мати дуже мало спільного з книгою. Ніколи не розмірковувала й про те, яку би книгу хотіла бачити екранізованою. На сьогодні моя книга "Мати все" має шанс на екранізацію, бо права на це придбані. Я писала сценарій для цього проєкту, але зрозуміла, що повторювати цей досвід не хочу. У майбутньому хотіла би дистанціюватися і дати творчий простір тим, хто захоче перетворити книгу на кіно.

Радник — для читачів PocketBook

Наші читачі завжди шукають нові книжкові орієнтири. Порадьте, будь ласка:

Думаю, з книжок, написаних під час війни, - зі "СпАДку", "Харизмата". Бо в них є ті реалії, проблеми і біди, які війна викинула на поверхню і запропонувала нам із ними розібратися.

Авторів Розстріляного Відродження.

Коли я пишу, то не читаю. Вірніше, читаю надзвичайно багато того, що потрібно для книги. Не художню літературу. По-перше, відволікає. По-друге, дуже залипаю на красне письмо, влучне слово, аж до бажання використати. Відволікаюся лише на поезію. Юрко Іздрик, Катерина Калитко, Анатолій Кичинський, Василь Піддубняк - ті, до кого звертаюся часто.

Книги Люко Дашвар у нашому каталозі

Електронні книги авторки зібрані на окремій сторінці каталогу Книгарні PocketBook.