Ольга Саліпа: Голос, що проріс крізь тишу

Є жінки, в яких дивовижним чином поєднується крихкість квітки та міцність сталі. Ольга Саліпа — саме така.

У літературі вона — майстриня ретро-роману та жіночої психологічної прози. Авторка, яка вміє занурити читача в епоху столітньої давнини так, ніби ви самі йдете бруківкою старого міста. Її сага «Дикі паростки» чи роман «Оля» — це не просто історичні декорації. Це глибоке дослідження українського характеру, спроба зрозуміти, звідки ми беремо сили виживати й любити, навіть коли світ навколо руйнується.

Але за образом успішної письменниці, лауреатки «Коронації слова», стоїть інша Ольга. Людина, яка знає ціну мовчанню і ціну слову.

У її біографії була пауза довжиною в десять років. Десять років тиші, коли здавалося, що творчість залишилася в минулому. Її шлях повернення до літератури був не гучним парадом, а тихим, щирим діалогом у Facebook, де підписи під фотографіями раптом почали переростати у щось значно більше.

Вона пройшла крізь особисте пекло — втрату чоловіка на війні, виховання двох синів самотужки — і не зламалася. Навпаки, цей біль кристалізувався у неймовірну силу, яку вона тепер транслює своїм читачкам. Її «Територія жінки» — це маніфест про те, що можна бути сильною, залишаючись ніжною.

Сьогодні Ольга живе у світі контрастів. Вдень вона — прессекретарка міського голови, людина чітких фактів та офіційних протоколів. А ввечері — садівниця, що вирощує квіти, та письменниця, що вирощує нові світи. 

Ольга Саліпа — це наша «Письменниця березня», героїня рубрики” Слово сучасності. Голос України”. Символ весни, що неминуче настає після найтяжчої зими. Символ «дикого паростка», що пробиває асфальт, щоб жити.

Ми поговорили з нею про те, як поєднувати офіціоз і поезію, де шукати ресурс, коли опускаються руки, і чому, врешті-решт, слово здатне лікувати.

 

Інтерв’ю для PocketBook: Ольга Саліпа

 

1. Всі діти фантазують, але далеко не кожен може похвалитися таким раннім стартом “творчої кар’єри”. Ви почали писати вірші вже у 7 років, а згодом стали членкинею “Молодої музи”. Чи пам’ятаєте ви той конкретний момент або емоцію в дитинстві, яка змусила вас вперше взяти ручку? 
   Це була дитяча гра у “дорослого поета” чи вже тоді було бажання створити свій власний світ?

Я дуже добре пам’ятаю той момент і люблю розповідати про це на зустрічах із читачами, особливо із школярами. Мені було 7 років, ми з сестрою і мамою поверталися зі школи і зайшли у магазин. На прилавку я побачила блокнотик, який дуже мені сподобався. Я попросила маму, щоби вона мені його купила. “Ти ж тільки-но навчилася писати, - здивувалася мама, - навіщо тобі блокнот?”. Я відповіла, що писатиму там вірші. Не знаю, чому я так сказала. Мама купила мені блокнот, я дивилася на порожні сторінки і розуміла, що якщо не напишу вірш, то вона мені більше нічого не купить і не повірить. Так з’явився мій перший вірш, він був про вчительку, і з того часу понеслося. А загалом - я змалку любила вигадувати, і якось зрозуміла, що оту мою вигадку можна оформлювати в тексти. Я почала писати ще школяркою короткі есе, надсилала поштою в обласну газету і їх друкували. Так я вперше побачила своє ім’я на шпальтах газети і вирішила, що хочу пов’язати своє життя із текстами та з журналістикою.

2. Ви народилися на Тернопільщині, навчалися у Кам'янець-Подільському університеті, жили на Сумщині (в Охтирці), а зараз — у Хмельницькому. Ви бачили Україну дуже різною. Як цей досвід вплинув на вашу творчість? Чи відчуваєте ви, що ваші історичні романи стали масштабнішими саме завдяки тому, що ви пізнали «іншу» Україну не з книжок, а з власного досвіду?

Однозначно! Я на власні очі побачила різну ментальність людей, різні діалекти, вплив кордону з росією за кілька кілометрів. Мені дуже хотілося, щоби українці розуміли, чому так. Розуміли, що немає “кращих”, “гірших”, “патріотичніших” територій, що ця різниця - наслідок багатовікових історичних процесів. На жаль, історію в школі ми вивчаємо через події та дати і не замислюємося, як жили і почувалися люди у той час. А через художній твір ми можемо прожити історичну подію разом з героєм і відчути, як вона впливала на його побут, будні, стосунки в родині тощо. Так значно простіше розуміти історію України, що насправді вона складна, на різних територіях інколи відбувалися кардинально протилежні процеси. Зараз, в час війни, я також хочу, щоби українці через художні тексти усвідомили, що наші предки не визначають, ким є ми самі, що у кожного роду є різний спадок людей та подій, не всі ми нащадки патріотів та упівців, але зараз ми зобов’язані чітко знати, якою дорогою йдемо ми самі.

3. У вашій біографії є вражаючий факт: після активного юнацтва ви мали паузу у творчості майже на 10 років, присвятивши себе родині. Чи важко було жити з “мовчанням” всередині? І що стало тією останньою краплею, коли ви вирішили повернутися до літератури?

Ні, мені не було важко, це був природній процес. Я не обмежувала себе у творчості - вишивала, займалася із дітьми. На все свій час. Тоді був час шукати гармонію в облаштуванні свого дому, сімейності. Також у декреті я підробляла копірайтом, була в цьому досить успішною  і розуміла, що за роботою з текстами таки моє майбутнє. Скажу так - я знала, що слово - моя суперсила, але то ще був час вибору і я не бачила чітко, як саме я її використаю. Коли синам виповнилося по 3 роки, вони пішли в дитячий садок, я вирішила шукати роботу. Майже відразу ж побачила оголошення, що місцевий телеканал шукає журналіста, пішла на співбесіду і мене взяли. Все сталося саме так, як і мало бути. Трохи пізніше я пішла працювати у газету. Друкована преса переживала не найкращі часи, треба було якось мотивувати передплачувати видання. Десь тоді мені трапилися збірки оповідань у серії “Теплі історії”. Я зачитувалася ними і думала, що можу писати щось схоже для читачів газети, де згодом стала вже й редактором. Це спрацювало. Але думки видаватися тоді не було - українських письменників тоді друкували дуже мало, про комерційний бік навіть не йшлося. Але це вже була творчість. Вже згодом, після того, як загну чоловік, я переїхала у Хмельницький, вибрала кращі оповідання і наважилася надіслати їх у видавництво, яке видавало “Теплі історії” та отримала своє перше “ТАК”. Моя книга вийшла аж через три роки під назвою “Теплі історії про справжнє: як бути щасливим попри все”.

4. Ви розповідали, що повернення до письма почалося з соцмереж: спершу вірші були лише підписами до ваших фото, але згодом текст почав збирати більше реакцій, ніж світлини. Як відбувся цей внутрішній перелом, коли ви зрозуміли: фотографія — це добре, але ви знову — письменниця, і ваше слово має вагу саме по собі?

Якось знайома написала мені, що копіює всі мої поезії, які я публікую під фото, і зберігає їх у окремому документі. Це мене здивувало. То було за кілька років після того, як на війні загинув мій чоловік, я переїхала, змінила роботу і шукала себе. Для мене вірші не були чимось таким, що, на мою думку, могло мене виділити з-поміж інших. Мені здавалося, що я пишу посередньо, і що, власне, вірші пишуть майже всі. От фотографія була і творчістю, і комерційно вигідною справою, а що вірші? І от коли я побачила, що у моєї поезії з’являються прихильники, я зрозуміла, що знайшла те, що мене відрізняє від інших.

5. Назва вашої популярної саги “Дикі паростки”— дуже символічна. Ми знаємо, що ви — пристрасна садівниця. Чи є для вас сад і робота з землею формою медитації, де «проростають» сюжети нових книг? Що для вас складніше: виплекати вибагливу екзотичну квітку чи виписати складний історичний характер?

Із квітами я люблю працювати вже дуже давно. Мало хто про це знає, але в моїй трудовій книжці навіть є запис щось типу “Озеленювач”, хоч і не на довго. Робота з рослинами справді є моєю медитацією. Я дуже добре це відчула у час пандемії Ковід-19, бо працюю з інформацією і дуже швидко отримувала інформаційне перенасичення. Я розуміла, що мені треба якось “перемкнути” мозок від новин і більше була у саду. Згодом почала показувати це у Інстаграм і у мене з’явилися перші підписники. Так я стала садовою блогеркою. І з квітами, і з текстами я завжди насолоджуюся процесом, але найбільше радію результату. І там, і там девчому діють схожі правила: які зусилля - такий і результат. Складно визначити, що для мене складніше. Мабуть, таки текст, бо, до прикладу, квітку я вирощую для себе, а роман пишу для інших людей.

6. Ви працюєте на відповідальній посаді, але ваші будні прикрашають тварини: кішка Бáхма, що живе прямо у вас в робочому кабінеті, а вдома — собака Ніка і кішка Бася. Хто з них ваш головний «антистрес»? Чи допомагають вони перемикатися з напруженого робочого ритму на творчу хвилю?

Усі вони - джерело мого стресу :-). Ні для кого не секрет, що тварини потребують багато часу та догляду. Але без них було би нудно, для мене це частина природньої екосистеми мого будинку та кабінету. І тварини, і рослини додають затишку. Але інколи вони стають і джерелом натхнення, при чому дуже несподівано: до прикладу, моя кішка Бася, на жаль, хворіє на так звану “котячу деменцію”, і у своєму новому романі моя головна героїня живе саме з такою хворою кішкою.

7. Ваша збірка «Територія жінки» та романи часто показують героїнь зі сталевим стрижнем. Ви самі пройшли через надважкі випробування, самі виховуєте синів. ваші сильні героїні — це дзеркало вашої власної сили, чи, можливо, ви пишете їх, щоб самій знайти у них опору?

Ніколи не розглядала свої поезії з такої точки зору. Швидше навпаки - мої героїні стають опорою для інших, тих жінок, які цього потребують. Мені дуже часто пишуть про це читачки.

8. Ви — прессекретарка міського голови. Ця робота вимагає сухих фактів, офіціозу та стриманості. Водночас ви пишете чуттєву лірику та емоційну прозу. Чи не конфліктують у вас ці дві особистості — «людина-функція» і «людина-творець»? Чи доводиться «вимикати» внутрішнього чиновника ввечері?

Я не вважаю себе чиновником у класичному розумінні цього слова, та й офіційна комунікація зараз не та, що була колись, не позбавлена творчості. Я дуже люблю свою роботу, бо вона дозволяє жити у вирі новин, реалізовувати цікаві проєкти. Я і організовую заходи для преси, і складаю комунікаційну стратегію, працюю з кризами, пишу статті і навіть роблю контент для соцмереж - тут точно не занудьгуєш. Тому жодного внутрішнього конфлікту не може бути. Якби був - я би просто не працювала на цій посаді, бо не розумію людей, які не йдуть звідти, де їм погано.

9. Ви відомі історичними романами та ретро-детективами, але у вашій біографії є унікальний пункт — співавторство коміксу про супергероя «Хмельмена»! Це фантастичний контраст. Як вам працювалося у жанрі графічної прози і чи хотіли б ви побачити комікс за мотивами ваших «Диких паростків»?

Коли ми з командою створювали комікс про хмельницького супергероя, я й не уявляла, що писатиму історичні романи. Це була одна з моїх досить ранніх робіт, я ще не мала жодної виданої прозової книги. Над коміксом працювати було дуже цікаво, передусім через незвичну форму. А от щодо “Диких паростків”... Ні, цю книгу я не уявляю в такому жанрі. А от мої підліткові книги - чому б і ні.

10. Ви виховуєте двох синів-близнюків. Сучасні діти часто віддають перевагу гаджетам, а не книгам. Як у вашій родині ставляться до читання? Чи є ваші книги способом зафіксувати родинну пам'ять та історію саме для них?

Є така думка, що в родинах, де читають дорослі, діти читають теж. Мої хлопці багато художніх книг читали у 8-9 років, їхня любов до книг почалася із творів Нестайка. А десь після 10-ти років вони припинили читати зовсім. Це при тому, що вдома у нас читають всі, та, власне, наш будинок - майже бібліотека, там є більше 1200 книг. Я пробувала різні способи повернути їх до читання, але спрацював лише один. Коли їм було, здається, 13 років, я взяла їх з собою на “Книжковий Арсенал”, на ярмарку я дала їм гроші та кілька годин часу і дозволила купити будь-які книги. Їхній вибір мене дуже здивував, але з того часу вони справді багато читають, купують собі книги завжди самі. Зараз їм по 17 років, студенти, живуть окремо від мене, на їхніх полицях багато бізнес- та мотиваційної літератури, але є й художня. Мої книги читають також.

 

Рубрика «Радник» (Для читачів PocketBook)

Наші читачі завжди шукають орієнтири та нові імена. Порадьте, будь ласка:

•  Яку, на вашу думку, книгу української класики має перечитати (або відкрити для себе заново) кожен свідомий українець сьогодні? Твір, що дає відповіді на наші сучасні питання

Богдан Лепкий, “Мазепа”. Хороший історичний роман, вважаю його недооціненим. Книги Кобилянської.

• Українська література зараз переживає потужний розквіт. Кого з колег-письменників ви читаєте із захопленням? Чиї новинки чекаєте самі?

Марію Матіос, Василя Шкляра, Ірен Роздобудько.

• Що читаєте ви самі для душі, коли маєте рідкісну вільну хвилинку між роботою, садом та письмом?

Останнім часом - ромкоми. І дуже радію, що серед кращих для мене - українські авторки Юлія Лаба, Альона Рязанцева, Віоліна Ситнік.

• Ми живемо в складні часи, але любов ніхто не скасовував. Порадьте книгу-ліки, книгу-обійми. Щось світле, романтичне або життєствердне, що повертає віру в дива і змушує серце битися швидше.

З нещодавно прочитаного - “Не закохуйся, Єво” Альони Рязанцевої та “ВроцлаВіта” Анни Дьоміної.