Олексій Декань: письменник, волонтер, пастор. Людина, яка поєднує світло й темряву у своїх історіях
Є автори, яких важко вмістити в одну роль. Про Олексія Деканя так і хочеться сказати: він живе одразу в кількох світах.
У літературі він голос українського фентезі, фантастики й темної міфології. Людина, яка може взяти класичний текст і зробити з нього щось абсолютно свіже, сміливе, небанальне. Його «Кайдашева сім’я проти зомбі» — це не просто експеримент. Це спроба показати, що українська література здатна бути драйвовою та зухвалою, не втрачаючи при цьому коріння.
Але є ще інший Декань. Не фантаст, не сценарист, не літературний провокатор. Це людина, яка багато років працює для інших.
Кілька років він провів у християнських і молодіжних ініціативах, допомагаючи з перекладом, комунікацією, підтримкою тих, хто цього потребує. Згодом разом з однодумцями створив книги й проєкти для дітей з особливостями розвитку, щоб не просто розповісти історію, а змінити ставлення суспільства до «інакшості». Це дуже тиха, дуже важлива робота, про яку мало говорять, але яка залишає реальний слід.
Після 2022-го року роль Олексія змінюється знову. Тепер він пастор і волонтер, який працює поруч із людьми у найскладніших ситуаціях: допомагає переселенцям, співпрацює з міжнародними волонтерськими командами, перекладає, організовує гуманітарні проєкти. Це та діяльність, де немає місця пафосу. Лише увага до людського болю й бажання бути поряд.
Його творчість також не лишається непоміченою. У 2017-му році Олексій отримав літературну премію імені Джона Буньяна, а також став одним зі співзасновників проєкту «Притчі XXI століття», який відкриває шлях молодим авторам і формує нову українську літературну традицію. У книгах він говорить про містику, страхи, трансформації. У житті – приносить світло туди, де воно найпотрібніше.
Олексій Декань – це людина, яка не боїться експериментувати в мистецтві й не втомлюється допомагати в реальності.
Інтерв’ю з Олексієм Деканем
Про темряву й світло, віру, волонтерство та історії, що надихають людей
— Чому ви, дизайнер за фахом, вирішили писати фентезі та фантастику? Чим ці жанри особливі для вас?
Насправді, я почав захоплюватися графічним дизайном майже в той самий час, коли почав писати художні тексти – ще в дитинстві. Писав багато оповідань та романи в піджанрах фантастики, просто в ті часи з літературою в освітній сфері у нас було не все ідеально. Коли я малював якусь картину, то за це отримував хорошу оцінку. А ось коли писав в школі художній твір, вчителька часто приписувала червоною ручкою «Плагіат», бо їй важко було повірити в те, що я сам вигадував ці сюжети, чи вмів будувати поетичні форми.
У мене не було майданчика, де б я міг якось розвивати та демонструвати свої літературні навички. А коли мені виповнилося 21 я взагалі вирішив викинути всі рукописи на смітник. Повернувся до цієї справи коли мені було 30 років, і з того часу вже не зупиняюся. Пишу здебільшого фантастику, тому що все життя захоплювався саме цими жанрами.
— Чи пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що література – це не хобі, а спосіб життя?
Мій перший гонорар за оповідання я отримав, коли навчався в 4му класі. Я приніс до школи зошит із рукописом, і один із учнів виміняв його у мене на якісь фантики. Тоді я вперше відчув себе справжнім письменником, і пообіцяв, що коли виросту, то обов’язково знайду спосіб заробляти творчістю собі на хліб. Зараз мені 42 і я все ще в цих пошуках :)
— Ваші твори часто поєднують темряву й іронію, класику й горор. Чому вас тягне саме в цей простір? Чим Вам так цікавий мешап?
Я дуже люблю експериментувати. Жанр мешапу став для мене цікавою творчою вправою. І я радію, що у українські читачі проявили велику увагу цьому бунтарському жанру. Наша класика варто того, щоб ми її зробили частиною сьогодення, а не лишень відкривали ці твори під час навчального процесу. Комусь буде в це важко повірити, але перші читачі Котляревського, чи Нечуя-Левицького знайомилися з їх творами, коли автори були ще живі. Так само як зараз ви можете випадково зустріти десь в кафе Макса Кідрука, чи Любко Дереша. Класики ближче до нас, ніж здається.
— Ви живете на перетині кількох світів: літературного, духовного та волонтерського. Як ці світи поєднуються між собою та в якому з них ви почуваєтесь найкомфортніше?
У мене РДУГ. В пошуку допоміну мій мозок постійно активно шукає якихось нових пригод. Тому мені легко поєднувати в собі декілька особистостей. Але я намагаюся не мати протиріч між цими особистостями, і залишаюся вірним своїм принципам. Мені завжди комфортно, коли я виконую своє призначення.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Я на два роки фактично повністю полишив творчу активність і більше пірнув у волонтерську діяльність. Думав, що писати художні тексти же більше не зможу, але я помилився. Зараз поступово знову починаю приділяти більше уваги творчості.
— Чи вплинула війна на те, як ви пишете?
Безумовно. Перші два роки я взагалі міг писати тільки есе та поезію про війну, так в 2023 році з’явилася на світ збірка «Тиша», яку ми зараз з Видавництвом «Богдан» готуємо до перевидання. Мешапи та фантастичні романи я теж продовжую писати, але пробиратися скрізь в’язкі рядки тексту мені зараз набагато важче. Та сподіваюся це тимчасове, і я ще не раз зумію вас здивувати.
— Ви багато працюєте з людьми у вразливих ситуаціях. Що у цій роботі змінило вас найбільше?
Наші люди сильні, як би пафосно б це не звучало. Не завжди ми готови прийняти допомогу від інших. Для того щоб бути корисним людям я теж почав вчитися приймати підтримку та допомогу від друзів. Я навчився більше довіряти і відкриватися. І радію, коли бачу як інші люди також починають відкриватися і довіряти мені. Без довіри важко комусь допомогти, навіть коли ти маєш все необхідне для вирішення конкретної проблеми.
— Чи є у вас якась особлива історія, пов’язана з волонтерською діяльністю, яка залишиться з вами на все життя?
Коли почалися перші обстріли і я вирішив вивезти свою родину в безпечне місце, під час нашої нелегкої подорожі, яка тривала майже п’ять днів, нам неодноразово надавали прихисток. А коли наша автівка застрявала на багато годин у трафіку, то місцеві волонтери вже були тут як тут. Вони пропонували гарячу їжу та напої всім охочім, турбувалися про те, щоб малі діти в автівках отримали все необхідне. То були звичайні сільські бабусі, підлітки, священники, трударі, які готові були поділитися з незнайомцями всім, що мали. То був найяскравіший момент, коли я відчув сильну єдність між всіма нами. Після того я сам займався розповсюдженням допомоги та оснащення. Переганяв автівки волонтерам та військовим, допомагав тисячам людям отримати прихисток, проводив літні табори для дітей із прифронтових зон. Але я все ще пам’ятаю смак тих гарячих котлет, якими мою родину пригостила невідома бабуся при дорозі.
— Як ви тримаєте баланс, щоб не вигоряти емоційно?
В наш час важко говорити про якийсь баланс. Вигорання відбувається часто. Багато моїх друзів пройшли через це і вже не змогли повернути себе колишніх. Кожного разу коли мені знається що і я на межі, друзі своєю підтримкою намагаються повернути мене до свідомості. Так і живемо. Тримаємо руку на пульсі один одного.
— Премія імені Джона Буньяна – що вона значила для вас? Чи змінила вона ваше професійне життя?
До 2015 я писав книги російською мовою, хоч і видавався тільки в Україні. Розумів що треба поступово це виправляти. Вже відбулася окупація Криму, і мій Харків ледь не спіткала така ж доля. Я написав оповідання українською мовою, яке назвав «Гіркі Сливи». Оповідання було дуже сире і недопрацьоване, але мені порадили відправити його на цей конкурс. Коли я вже отримував премію як переможець, я запитав відому письменницю Надійку Гербеш, яка була у складі журі конкурсу: Чому саме мій текст? Вона відповіла, що у оповідання був потенціал. Ці слова підтримки дали мені сильний поштовх рухати далі, як україномовному письменнику-фантасту.
— Яким був найважливіший урок цього року?
Рік ще не закінчився, але мабуть відповім так само, якби ви запитали мене минулого, чи то позаминулого року. Я вчуся жити Сьогодні. Не довіряю жодним прогнозам, не будую марних сподівань. Ми всі разом в цьому моменті, іншої реальності у нас немає. Сьогодні, це все що у нас зараз є. Не треба намагатися ПЕРЕжити його, щоб швидко забути. Треба ПРОжити цей момент. Помічати проблиски світла, навіть коли перед очами одна лишень темрява.
— Який ваш найбільший творчий здобуток на сьогодні. Який найсміливіший виклик у планах на майбутнє?
Я намагаюся самовдосконалюватися з кожним новим рукописом. Є твори якими я пишаюся, а є книги, за які мені трохи ніяково перед читачами. Але я і надалі планую експериментувати із жанрами. Працюю над поетичною кібер баладою. Розробляю книгу, яка буде мати одразу декілька сюжетних поворотів, та альтернативних фіналів. Відправляю підлітка-астронавта на Місяць.
— Чи є у вас такий собі comfort reading list – книги, до яких ви повертаєтесь час від часу, щоб відпочити, втекти від новин тощо?
У мене є comfort reading автор, і це Стівен Кінг. Як колись його книги рятували мене від підліткової депресії, так і зараз, пірнаючи в його нові твори, я тікаю від проблем сьогодення. Іноді мені здається що дідуган не поспішає на той світ, виключно тому, що знає, з яким нетерпінням я щоразу очікую на його нову книгу.
— Кому з відомих голлівудських режисерів ви б довірили екранізацію своєї книги? І якої саме? Можливо є ідеї щодо кастингу чи саундтреку?
Я мабуть зрадів би будь якій пропозиції, якби мені запропонували екранізувати якийсь із моїх творів. Але якщо вимкнути в собі реаліста, і трохи пофантазувати, То мені дуже імпонує стиль Дель Торо, Родрігеса, Тарантіно. Але б на головні ролі я принципово б вимагав акторів українського походження. І відбувалася б ця вакханалія під акомпанемент гурту DakhaBrakha :)
— Що побажаєте нашим читачам в наступному році?
Бажаю вам нарешті знайти час, аби прочитати всі книжки, які ви придбали і поставили на поличку припадати пилом. Бажаю знайти свого автора, чи авторку, які стануть для вас лікарем, як свого часу ним для мене став дідусь Кінг.
Всім сім’ям, яких розділила війна, бажаю возз’єднання. Миру, спокою, справедливості та перемоги, бо ми, як ніхто, це заслужили.