Василь Добрянський: про тіні минулого, спалені книги та два обличчя одного письменника

Василь Добрянський — український письменник, журналіст, автор популярних детективів та історичних ретро-романів.

Що спільного між глибоким історичним ретро-романом та жорстким сучасним детективом? В українській літературі їх об’єднує одна людина. Точніше, дві людини в одній.

Знайомтеся: Василь Добрянський — майстер історичної прози, колишній журналіст, головний редактор та урядник. І його безкомпромісне альтер-его — Борис Крамер, автор кривавих та динамічних кримінальних трилерів.

Цього місяця Василь Добрянський став нашим «Автором червня» у книгарні PocketBook та головним героєм спецрубрики «Голос України. Слово сучасності».

Він ретельно досліджує архіви, вивчаючи епоху Гетьманату Скоропадського, адже переконаний: історія ходить по колу, і ми знову стикаємося з викликами столітньої давнини. А ще він на власному досвіді знає, що слово має вагу, особливо під час війни. Навіть тоді, коли російські ракети перетворюють на попіл одну з його нових, щойно надрукованих, книг у харківській друкарні, він каже: «Книги теж воюють. Недарма ж їх палять москалі».

У відвертій розмові ми розпитали Василя Добрянського про його унікальний творчий шлях, починаючи від першого гонорару в 3 карбованці за шкільну замітку. Письменник розповів, чому його справжнє прізвище виявилося «занадто м'яким» для детективів, як важка праця із сокирою врятувала його психіку в перші тижні повномасштабного вторгнення та чому якісне масове чтиво — це найефективніша зброя лагідної українізації.

Про таємниці сюжетів, історичні петлі та боротьбу за увагу сучасного читача — в нашому ексклюзивному інтерв'ю.

—    Пане Василю, ви розповідали, що ваша письменницька кар'єра почалася ще у школі — із замітки в районній газеті та гонорару в 3 карбованці 30 копійок, за які ви хотіли купити годинник, а натомість накупили гостинців. А коли прийшло розуміння, що ці «ігри в слова» стали вашою основною професією, яка годує, а не просто юнацьким хобі?

— Яка годує? Ой, дискусійно. Мене якось запитали, які я отримую гонорари й роялті. Ха-ха!.. Я відповів, що такі самі, як в Європі. «Та невже?» — здивувалися. «Так, — підтвердив я. — По цифрах майже аналогічні. Але по валюті — ні». У нас гривня — у них євро. Відчуйте різницю. В Україні, на мій погляд, є десяток-два авторів, які живуть зі своєї творчості. Тобто, ми маємо повне право назвати їх професійними письменниками. Решта — борсаються між основною працею «на дядю» і власним робочим столом.

Я обрав журналістику і цей фах трохи вгамовував мою жагу до слова. Ой, Господи, бачите?.. «Жага до слова» — ну прямо, як на першу сторінку газети. Газета, наче корова, весь час хоче їсти — і ти пишеш, пишеш, пишеш, чорт забирай, та не можеш її нагодувати. Ця клята корова у мене злизала понад 30 років життя. Але я їй вдячний, бо навчила пильніше дивитися на людей та бачити неординарні ситуації і сюжети. І взагалі — та журналістика, яку я знав, померла. Її перестали годувати такі Дон-Кіхоти, як я та інші мої старші колеги. Прийшли люди, які спекулюють заголовками і обманюють читачів. Без освіти, без знань, часто без принципів. Головне — хайп і розголос. Це просто жах! Не читайте зранку новин і не дивіться Ютуб. Здоровіші будете…

Забувся, з чого ми почали. А! З мого першого гонорару у районній газеті. Та газета мала назву «Шляхом Ілліча». Її ще називали «шляховка». Я зрозумів, що нам не по дорозі. Після школи пішов працювати на завод і чотири роки вступав на факультет журналістики, а Львів мене не приймав, не зрозумівши, що я Скорпіон, не відступаю. Словом, все ясно. Я свого добився. Далі пішли публікації в різних альманахах, журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Україна», «Жовтень» («Дзвін»), «Прапор» («Березіль»), перша книга прозаїка у видавництві «Молодь». Так якось воно й вирівнялося.

—    Сьогодні вас знають як Василя Добрянського, майстра історичного ретро-роману, та як Бориса Крамера — автора жорстких детективів. Ви якось сказали, що прізвище «Добрянський» було занадто добрим і м'яким для кривавих злочинів. Як ці двоє авторів уживаються в одній голові сьогодні? Чи буває так, що рішучий Крамер раптом починає диктувати свої правила в історичних романах Добрянського?

— У професійному середовищі медиків це пояснюють просто — біполярний розлад. Я сідаю за робочий стіл, з іншого боку стола на мене дивиться Борис Крамер, а позаду стоїть дружина з качалкою. Вона мене б’є, ой, як б’є, коли їй сюжет не подобається. Мушу якось між ними крутитися.

Загалом ви праві. Коли сів писати перший детектив, довго не міг зрозуміти, що мене муляє. Аж потім стрілило в голову. Прізвище! Трясця, прізвище маю надто м’яке. Ну як можна з таким добреньким прізвищем писати жорсткі, часто криваві, детективи, де перестрілки, погоні і вбивства? Біда та й годі. Десь почитав, що Ремарк, уникаючи переслідувань гітлерівської влади, відмовився від свого прізвища Крамер. От, подумав я, чудове псевдо. Скористаюся прізвищем класика, може теж стану класиком. Вийшло Борис Крамер. Відчуваєте жорстку алітерацію? Під таким псевдо можна написати будь-який горор чи трилер. Розчарування прийшло згодом, коли у різних видавництвах вийшли друком кілька детективів. Я прочитав спогади Ремарка, в яких він писав, що двадцять літ заперечував легенду про те, що він відмовився від рідного прізвища. Потім стомився і вирішив мовчати. Виявляється, все це неправда. Його рід з діда-прадіда проживав у Нижній Саксонії і мав прізвище Ремарк. Ось так, мій Крамер виявився самозванцем. А затим відоме видавництво попросило мене надрукувати черговий роман під своїм прізвищем. Виходила якась така заплутана історія з присмаком детективу. Я довго опирався, мотивуючи тим, що Крамер уже знаний серед читачів. Але видавництво наполягало. Досі не розумію, чому. Я погодився. Тепер у мене йдуть книги від Добрянського, а Крамер сидить з другого боку робочого стола і чекає. Цить, кажу, мовчи, не збивай з думки. Може й дочекається чогось, не знаю. Спершу ти працюєш на прізвище, а потім прізвище працює на тебе.

—    Ваша серія про капітана Жеграя розкриває події 1918 року — часів Гетьманату Павла Скоропадського. Вивчаючи архіви тієї епохи, ви зазначали, що історія ходить по колу. Які саме події чи помилки сторічної давнини здивували вас найбільше своєю схожістю з тим, що Україна переживає зараз?

— У цій серії вже вийшло чотири романи, готується до друку п’ятий. Зауважте, про Гетьманат Павла Скоропадського — отих сім з половиною місяців Української держави 1918 року — в Україні нема жодного художнього твору. Так, нема. (Побічно нещодавно торкнулася цієї теми Оксана Зененко). Я був просто вражений, коли це з’ясував. Документальної літератури чимало, цей період, зокрема, досліджує професор Павло Гай-Нижник, мій однодумець, а власне художньої — катма. Біла пляма нашої історії. Тож уже цей факт спонукав мене взятися за тему.

У романах Павло Скоропадський та його особовий відділ дають доручення моєму слідчому капітанові Климу Жеграю, він розкриває злочини у Києві, у Радомислі, у Білій Церкві, у Берліні. Будуючи детективні гострі сюжети, я намагався вплести туди якісь важливі речі, про які ми знаємо дуже мало, про які не говориться у шкільних підручниках, передати неспокійну атмосферу того часу. Якщо вдарити у Гуглі запити на деяких персонажів, вони виявляться реальними постатями. Наприклад, у четвертому романі «Ніхто не скаже «Прощавай!» йдеться про шпигуна в штабі гетьмана Карла Баумґартена, який разом із підручними відправляв українські аероплани з Білої Церкви на Дон, білим військам. Паралельно він шпигував для німців, а згодом служив їм перекладачем у Франції після початку Другої світової війни. Чимало росіян (теперішніх нових рускіх) приперлися у Київ в очікуванні нової Росії в Україні. Це вам нічого не нагадує? Політична верхівка (Скоропадський, Винниченко, Петлюра та інші) розсварилися між собою. Але найбільше вразила поведінка Антанти. Вона не захотіла підтримувати Українську державу, надала перевагу російській білій гвардії, сподіваючись на її перемогу. Потрібно було 100 років, щоб Антанта (по-теперішньому Захід) зрозуміла свою помилку. Але й після початку широкомасштабного вторгнення росіян в Україну, вони ще мріяли отримувати від них газ по «Північних потоках», тощо.

Все це страшенно нагадує історію, яку ми пережили. Ось візьмемо знаменитий «вагон Фердинанда Фоша», головнокомандувача французьких військ, в якому німці фактично підписали капітуляцію у Першій світовій війні. У лісі під Комп’єном 11 листопада 1918 року об 11-й годині (символічна дата: 11, 11 об 11) переможці реалізували ультиматум американського президента Вудро Вільсона з 14 пунктів, за який він наступного року отримав Нобелівську премію миру. Французи збудували поряд музей і затягнули туди історичний вагон. Але в 1940 році Париж упав перед військами Гітлера. Фюрер згадав ганьбу і наказав розбити стіну, витягнути вагон у ліс і з метою сатисфакції змусив французів підписати капітуляцію. Потім про той артефакт забув. Але в 1944 році відчув, що діло йде до нової німецької поразки і наказав привезти у Німеччину історичний раритет та спалити. Рештки вагону Фердинанда Фоша закопали на полі в якогось бюргера. Однак після війни французи розшукали його, відновили і знову поставили у музей. 11 листопада 2018 року у той вагон зайшли канцлер ФРН Ангела Меркель і президент Франції Емануель Макрон і підписали угоду про дружбу між обома народами на 100 років. Але от що цікаво. Ані у 1918 році, ані у 2018 році у підписантів з вагону Фердинанда Фоша жодного разу не виникало згадки про Україну. Для них її просто не існувало на мапі Європі. Тепер вони проснулися. Хоча б не пізно…

—    Ви маєте цікавий підхід до роботи: не пишете за чітким планом. Спочатку є ідея, під яку місяцями підбираєте архівні документи. Чи не страшно вирушати у сюжетну подорож, не знаючи фіналу? Як ви розумієте, що історія склалася саме так, як потрібно?

—    Маєте рацію. Ніколи не складаю синопсису чи плану, починаю працювати на рівні передчуття, інтуїції. Щось штовхнуло — і почав. Імпровізація — найкращий інструмент, який показує читачеві, що наступної сторінки він може зустрітися з несподіваним поворотом сюжету. Даруйте за таке порівняння, але… Якби ластівку запитали, як вона так гарно вміє літати, ластівка задумалася б і вдарилася б у стіну. Творчість мусить мати елемент несподіванки, експромту. Судячи з відгуків, читачам подобається мій стиль. Я ще жодного разу не вдарився лобом у стіну. Ха-ха!..

—    Ви згадували, що на початку повномасштабного вторгнення з люттю рубали дрова — фізична праця допомагала відволіктись. Пам'ятаєте той день, коли ви нарешті відклали сокиру, сіли за комп'ютер і змогли написати перше художнє речення? Що це був за текст?

—    Так, коли прогриміли перші ракетні вибухи, я не знав, куди себе подіти. За день чи два до того ми обговорювали з редактором вихід нової книги. І прикидали, вдарить москаль чи ні. Вдарив. Страшне розчарування охопило мене. І злість, якої я ніколи не відчував. Восени якраз зрізав старого горіха, непорубані цурпалки валялися у саду. Пішов купив фінський колун із довгою ручкою і почав колоти дрова, з кожним замахом уявляючи, що б’ю по голові москаля. При цьому лайка виривалася сама: «Йобана блядь, русня!». Сусід зазирнув через паркан, побачив, чим я займаюся і теж почав колоти дрова. Згодом, на початку березня, я сів і написав невеличкий шкіц під цим же заголовком. А молодий письменник Мартин Якуб видав однойменну збірку, де зібрав подібні емоційні тексти від чотирьох десятків авторів. Збірка розійшлася миттєво, дозволила зібрати на допомогу ЗСУ кілька сотень тисяч гривень. Книга стала раритетом.

—    У Харкові російські ракети знищили друкарню, де постраждала одна з ваших нових книжок. Ваші слова про цю трагедію дуже промовисті: «Книги теж воюють. Недарма ж їх палять москалі». Де автору брати сили знову сідати за рукопис, коли плоди його праці в прямому сенсі перетворюються на попіл?

—    У письменника свій фронт — його робочий стіл. Це те, що я вмію і мушу робити. Зауважте, скільки останнім часом відкрилося нових книгарень. Книга дозволяє людині знайти силу, утриматися на ногах. Ми мусимо жити, сміятися і не падати в паніку. Творити. Я дарую бібліотекам, особливо зі сходу країни, воїнам ЗСУ, госпіталям свої книги. Доначу з пенсії та гонорарів. Бачив фото з бліндажа, де читали мою книгу. Що ще потрібно для автора, коли його книга теж воює?..

—    Якось ви зауважили: «Треба менше говорити про українізацію, а більше давати людям масового чтива». Як вважаєте, що повинен зробити сучасний український письменник-жанровик, аби виграти боротьбу за увагу читача (особливо молоді) у соцмереж та Netflix?

—    Дивіться, москаль за віки багатьом насрав у головах і те лайно важко змити. Дехто хоче примирити Україну з російською мовою. Так не буде. Як позбутися того лайна? В Україні має бути більше українського — жанрової літератури, пісень, анекдотів, попкультури, зрештою. Це один із інструментів повернення багатьох громадян до рідних витоків. І все це мусить бути цікавим, захопливим, свіжим, новим. Конкурентним! Оце й буде вам відповідь про те, як виграти боротьбу за увагу читачів. Попри скепсис і домінування соціальних мереж, мушу підкреслити: молодь читає, читає багато і різного. Цієї весни я побував на трьох книжкових фестивалях у Києві, Івано-Франківську і Вінниці. Маю прекрасні враження про молодих читачів і читачок. Все, що є добре і здібне, працює на нашу перемогу.

—    Ви роками були головним редактором газети, депутатом, посадовцем — тобто кухню влади та криміналу знаєте зсередини. Наскільки цей досвід допомагає вам конструювати детективні сюжети? Чи впізнавали коли-небудь ваші колишні колеги себе в образах негативних персонажів? Ображалися?

—    Якось на «Книжковій Країні» на автограф-сесії до мене підійшов старший чоловік і каже: «Цю я читав, цю теж, цю теж… А що у вас є новенького?». Зразу відібрав п’ять книг, а потім мене питає: «Ви так гарно описуєте слідство. Часом не служили у поліції?». — «Ні, відповідаю, не служив. Тільки дві ночі ночував у витверезнику». Чоловік дістає посвідчення. Я дивлюся — генерал міліції, заступник міністра МВС. Каже, що все життя пропрацював слідчим і йому подобаються мої детективи. Я до чого це веду? Звісно, якийсь життєвий досвід необхідний. Але ж письменники — це імітатори і брехуни, невиправні фантазери. Вони придумують сюжети кращі, ніж може трапитися у житті. У цьому і є насолода творчості. Ти створюєш світ, якого ще не було. Вирушаєш у дорогу, яку ще ніхто не проходив. Сам собі шукаєш перешкоди. Якщо читач вірить, значить, тобі можна дати цукерку. Молодець! Друкуйте додатковий тираж.

Чи є у мене типажі із реального життя? Не знаю. І злочинці, і герої — то передусім я. Я пишу все із себе. А там!.. Чого тільки не намішано. Доброго і злого. І безліч історій, які просто бери і розповідай. Занадто багато честі, щоб я зображав своїх недругів у текстах.

— Ви якось зазначили, що сьогодні українці з набагато більшим інтересом читають ретро-романи, ніж сучасні детективи. Як ви пояснюєте цю тенденцію?

— Що таке ретро-роман? Це історія плюс детектив. Саме у такому поєднанні вони цікаві читачеві, який відкриває для себе картини невідомого минулого. Я намагаюся писати так, щоб читач пізнав нове. Мої герої часто реальні, мої локації — справжні. Серія ретро-романів про Гетьманат Скоропадського увійшла у двадцятку кращих, які найточніше описали Київ 1918 року. Тогочасний Київ, можна сказати, я сповзав на колінах, щоб вивчити його і передати читачам. Я знаю, скільки тоді було телефонів-автоматів і де вони знаходилися. Я знаю прізвища усіх начальників поліції та її відділків, часто навіть біографії та адреси проживання. Назви вулиць, кожен номер будинку та його власника. По лівій стороні і по правій. Адреси банків, бірж, ломбардів, ювелірних крамниць, редакцій, кінотеатрів, аптек, лікарень та шевських майстерень тощо. Наприклад, у Києві, на вулиці Прорізній в 1916 році функціонували півтора десятка салонів під романтичної назвою «Корсети». Уявляєте? Йшла війна, а «Корсети» процвітали. Люди завжди чіпаються за звичне життя, а жінки хочуть бути гарними. І сьогодні так само ми виживаємо всупереч ворогам. Звісно, щоб про це все розповісти, я вплітаю у текст детективний сюжет. В сім’ї однієї з власниць «Корсетів» стається вбивство. Так розгортається сюжет мого роману із загадковою назвою «Чорні кішки вважають білих несправжніми», який став топом продажів цього року.

Сучасні детективи помітно програють ретро-романам. Це один із парадоксів нинішнього книжкового ринку.

—    Чи дивитеся ви сучасні детективні фільми та серіали? Якщо так — які нещодавні проєкти, що приємно вразили, надихнули, розважили? Або навпаки — розчарували? Який класичний детектив ви готові передивлятись знову і знову?

—    Не дивлюся українського телебачення — всяких там телемарафонів, плюсів, мінусів та їхніх новин. Дотримуюся інформаційної гігієни, інформацію перевіряю з кількох джерел. Так мене навчили в старій школі журналістики. Щодо романів. Залюбки перечитую Рекса Стаута, Чейза, Агату Крісті та дивлюся серіали, зняті на основі їхніх фільмів. Люблю скандинавське кіно, якщо воно не зловживає гендерними темами та насильством над дітьми. Ось зараз буду вдруге чи втретє переглядати серіал «Міст» — чудовий трилер, який дивує і тримає напругу. Вчора розпочав дивитися серіал «Три сосни», канадсько-британський детектив, створений за романами Луїзи Пенні. Дивовижна стрічка, що рухається наче неквапливо, але з кожною серією накручує напругу. Іноді зазираю в українське віконце. Але там поки-що чомусь люблять невибагливі ромкоми.

—    Якби вам дозволили залишити в історії літератури лише ОДНУ свою книгу, який саме роман Василя Добрянського (або Бориса Крамера) ви б обрали?

—    Гадати на кавовій гущі? Ні-ні, я цього робити не буду, бо не знаю і не хочу. Моя справа писати, а час усе розсудить. Є десятки прикладів, коли автор вважав той чи інший роман найкращим, але читач голосував по-своєму. Хотілося б, звісно, щоб мене читали і через десять, і через двадцять, і через п’ятдесят років. Блажен, хто вірує. Ні?.. Може через ці роки книжки писатиме ШІ, а самих письменників, що розповідатимуть на папері справжні історії, вважатимуть злочинцями і триматимуть в окремих резерваціях. Ой, мене кудись потягло. Але, повірте, не на фантастику. Почитайте Станіслава Лема і ви все зрозумієте. Він чудово все передбачив.

 

Рубрика «Радник» (Для читачів PocketBook)

Наші читачі завжди шукають орієнтири та нові імена. Порадьте, будь ласка:

—    Яку, на вашу думку, книгу української класики має перечитати (або відкрити для себе заново) кожен свідомий українець сьогодні?

—    Для початку — «Козацькому роду нема переводу або ж Мамай і Чужа Молодиця» Олександра Ільченка. Потім «Чорну раду» Пантелей          мона Куліша. «Івана Підкову» Тараса Шевченка. Може хоча б для того, щоб зрозуміти, чому наша козацька нація оце стоїть перед московською ордою і ложить її в наш рідний чорнозем. Б’є і буде бити.

—    Українська література зараз переживає розквіт. Кого з колег-письменників ви читаєте із захопленням?

—    Завжди намагаюся прочитати новинки Юрія Винничука, Андрія Кокотюхи, Богдана Коломійчука, Олексія Волкова, Ольги Саліпи та інших авторів, які працюють в жанровій літературі.

—    Що читаєте для душі? Є книги, до яких ви повертаєтесь знову і знову?

—    Для душі нема часу. Є документальні тексти, до яких повертаюся. Ось зараз готуюся до написання шостого роману про Гетьманат Скоропадського. Гетьман вже на вигнанні у Німеччині. Там залишилися величезні кошти, накопичені його Українською державою. За ці гроші починається гостра боротьба між різними гілками Директорії та міжнародними злочинцями. Маса цікавих фактів, як українські корупціонери купували собі маєтки та кабаре для коханок. А на українських фронтах гинули солдати без набоїв. Куди нам дітися від історії, що нас переслідує? Нікуди. Тільки зламати її і стати переможцем.