Пошук

Авторка досліджує ідентичність як свідомий вибір, а не автоматичне прийняття ролі. Вона майстерно поєднує народну мову з літературною, створюючи живі історії про страхи й утрати. Кобринська показує, як навіть у складних обставинах людина знаходить гідність і силу.

До видання ввійшла інтермедія «Куліш, Байда і козаки», написана до драми П. Куліша «Байда, князь Вишневецький», а також драма «Старе гніздо й молоді птахи» — найвідоміший твір письменника. Олекса Ставицький називав його «інсценізованим романом», Юрій Шевельов — «романом у діалогах», а сам автор у листі до Кониського писав: «…закінчив і потрошку переписую драматичні картини». У цьому творі, що набув популярності на початку ХХ ст., відображено життя і побут кубанського козацтва кінця 50-х років ХІХ ст., тобто останнього періоду його самоврядування. Письменниця Оксана Забужко назвала драму Василя Мови «Старе гніздо й молоді птахи» одним з найкращих українських романів ХІХ–ХХ століть.

Українська письменниця, громадська діячка Наталія Кобринська (1855–1920) походила із роду Озаркевичів, відомого своєю культурно-просвітницькою діяльністю. Освіту здобула самотужки. У 1880–1890-х роках стала однією з ініціаторок феміністичного руху в Галичині, організувала у Станіславі «Товариство руських женщин», видавала два жіночих альманахи: «Перший вінок» (разом з Оленою Пчілкою) та «Наша доля». У своїй літературній творчості, як і в громадській діяльності, головну увагу Н. Кобринська приділяла висвітленню трагічної долі жінки.

До видання ввійшли оповідання («Чад», «Товаришки», «Соловйовий спів», «Рятуйте!», «Півтора оселедця» та ін.), в яких письменниця змалювала життя українських заможних родин, столичної й провінційної інтелігенції, життєвий лад, усталений в маєтках і садибах наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття.

Головний герой роману «Розгін» академік Карналь — видатний учений, «бог кібернетики», людина, цілком віддана науці. Йому вже за п’ятдесят, і він майже змирився зі своєю самотністю після смерті дружини. Думав, що ніколи не звільниться від болю втрати, та ось у його житті з’явилася Анастасія — молода, вродлива, запальна, така схожа й водночас зовсім не схожа на його Айгюль. Вона збентежила його душу, викликала забуті почуття, подарувала надію на щастя. Карналь знову покохав і вже не міг розлучитися з любов’ю, бо «як же ти візьмеш той клятий розгін, коли відступати не можна?».

Роман «Розгін» — це насамперед розповідь про людину, у житті якої переплелися страждання і радість перемог, біль втрат і надія на щастя. Петро Карналь з перших днів війни добровольцем пішов на фронт, три роки воював на передовій, пережив полон і пекло концтаборів. Попри все, він вистояв і саме відтоді виніс переконання: доки в тобі б’ється думка, ти — людина. Навчаючись в університеті та згодом, ставши науковцем, завжди мав потребу мислити — це був спосіб його існування. А ще було в нього прекрасне й водночас трагічне кохання — його Айгюль. Вони почувалися як єдине ціле, і Карналь уявити не міг, що доля колись розлучить їх...

Книга Юрія Дольд-Михайлика вперше вийшла в світ у 1956 році і мала великий успіх у читачів. Описані у ній події відбуваються під час Другої світової війни на тимчасово окупованій території Білорусії, Франції та Італії. У центрі твору — доля мужнього й сміливого розвідника, який веде смертельно небезпечну гру в фашистському лігві. Автор зумів побудувати гострий сюжет, наситивши твір яскравими сценами та епізодами.

Історичний роман О. Соколовського «Богун» вперше був надрукований 1931 року в підсовєтській Україні, у видавництві «ЛІМ». Відомо, що на вимогу видавництва автор мусив переробляти свій твір кілька разів. Це є безсумнівним доказом того, що ідейна концепція роману ніяк не вкладалася в рамки прописаного окупантом світогляду. Та навіть такі поступки не врятували автора — 1937 року Соколовському висунули звинувачення в тому, що нібито 1932 року він увійшов до складу антирадянської есерівської організації, а 1936 року був перевербований в антирадянську українську націоналістичну організацію і очолив терористичну групу, яка ставила за мету насильницьке повалення Радянської влади в Україні.

Повість «Хмари» — це один із ранніх творів класика українського письменства Івана Нечуя-Левицького (справжнє прізвище — Левицький, 1838–1918). У повісті автор порушив проблему інтелігенції та народу. Символічною є назва твору, бо хмари — це уособлення національного гноблення та придушення української культури.

До видання увійшли повісті та оповідання популярного на початку ХХ ст. історичного повістяра А. Кащенка про запорозьке козацтво, його життя і подвиги, побут та звичаї. Не претендуючи на глибокі історичні розвідки, ґрунтуючись на конкретних фактах і подіях, твори письменника приваблюють щирістю, ліризмом та сприяють пробудженню почуття національної гідності.

До видання увійшли повісті української письменниці Марко Вовчок (справжнє прізвище — Марія Вілінська, 1833–1907).

Роман «На нeзабудь» української дитячої письменниці та перекладачки Оксани Іваненко (1906–1997) вперше виходить друком повним обсягом (окремий розділ друкувався ще 1989 р. в журналі «Вітчизна»). Це спогади письменниці про своє дитинство, батьків, родичів. Проте це роман, а не автобіографія. У ньому, за словами авторки, «три чверті правди і чверть домислу, який виріс із правди життя».

Перед вами — другий том антології текстів українських письменниць, збірка, що дозволяє простежити розвиток жіночої літературної традиції в Україні.

Це література, що має «легкий, наче весняний капелюшок, стиль», у якому поєднуються еротична відвертість, родинна інтуїція, іронія долі й «дівоча» ніжність. Так свого часу описував цю добірку поет Богдан Ігор Антонич. «Химерне серце» — то не завжди новели в класичному сенсі, а радше емоційно точні знімки із життя, іноді обрамлені в літературні листи чи сповідальні монологи. І саме ця мінливість робить читання живим і несподіваним.українських класиків по-новому.

«Дівчина з ведмедиком» — один з найбільш відомих та екстравагантних текстів В. Домонтовича.

«Камінна душа» — атмосферна, пристрасна й психологічна повість із непростими героями та неймовірними описами побуту й життя серед гір.

Яків Слуква, головний герой роману «Зона особливої охорони», працює у засекреченому об'єкті «Урал-47». Понад 40 років він, захований від світу, присвятив своє життя створенню атомної бомби. Тут, у зоні особливої охорони, зачумленому ядерному місті, померли його діти, дружина, померла його душа. 1991 року до Якова приїжджає з Києва тяжкохворий брат Прокіп, щоб побачитися перед смертю. Вони вирішують зробити «смертельну» рокіровку. І в Київ під ім’ям свого нещодавно померлого брата повертається  засекречений академік Яків Слуква. Нарешті він вирвався на волю, навіть не підозрюючи, що на нього вже полюють іноземні розвідки…

Роман «Фортеця на Борисфені» присвячено досить невеликому проміжку часу в українській історії. Події починаються з літа 1635 року, коли запорожці на чолі з гетьманом Іваном Сулимою зруйнували Кодацьку фортецю на Дніпрі, і закінчуються Кумейківською битвою.

У романі «Ярославна» зображено віковічну боротьбу з кочівниками та княжі міжусобиці, що колись занапастили Русь. Ярославна — одна з найвидатніших постатей Київської Русі, донька галицького князя Ярослава Осмомисла й жінка князя Ігоря Святославовича.

У романі «Марина — цариця московська» розповідається історія життя Марини Мнішек, польської графині. Вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора стала царицею та дружиною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними. Свої листи на батьківщину Мнішек підписувала: «Марина — цариця московська». Щоправда, вона була нею всього лише дев’ять днів у 1606-му році. Також у романі автор зображує кохання Марини до молодого царя Дмитрія, її останню любов до козацького отамана Івана Заруцького.

«Сини змієногої богині» — роман-есе, що складається з власне роману й кількох повістей із однією головною героїнею — Скіфією, загадковою та таємничою країною вершників із луками. Тією Скіфією, яка в VII столітті до н. е. під дзвін мечів і співи стріл з’явилася на південних теренах України. Легендарна й реальна, повна слави й звитяги, знана нам і незнана, Скіфія воїнів і хліборобів, царів і вождів, чаклунів і знахарів, войовничих амазонок і жриць, земля героїв і майстрів неперевершених шедеврів, що й нині дивують і вражають людство.

Роман «Чайковський» (уперше надрукований 1843 р. в журналі «Отечественные записки») був створений на основі сімейних переказів матері Гребінки, яка походила з роду Чайковських. Події в романі відбуваються у другій половині ХVII століття. Письменник опоетизував суворе життя козацького «лицарства» Запорозької Січі, у героїчних тонах змалювавши минуле, зобразив невмирущі образи козаків, їхню мужність і вірність у дружбі; тож Євгена Гребінку можна з повним правом назвати яскравим представником українського романтизму.

Чергове видання творів Ю. М. Косача містить роман «Чортівська скеля» та повість «Дивимось в очі смерті», у яких автор звертається до подій, які мають подекуди автобіографічний характер і пов’язані з діяльністю українського підпільного спротиву польській політиці пацифікації та денацифікації західних українських земель у період між двома світовими війнами, що недостатньо висвітлено в українській історіографії.

До видання ввійшов нарис життя та творчості письменника («“Чарівна Україна” Юрія Косача у європейському вимірі»), а також його довоєнна проза — збірки «Чорна пані», «Чарівна Україна», «Чад», «Клубок Аріядни», «Тринадцята чота», оповідання «Глухівська пані», у яких відтворено історію «чарівної України» ХІІ–ХХ століть у драматичних перебігах життєвих доль її окремих персонажів.

Значною мірою автобіографічний роман-хроніка А. Свидницького «Люборацькі», написаний у 1861–1862 роках, на той час був новаторським як за жанром, так і за змістом, але побачив світ лише через чверть століття. У ньому реалістично відтворено суспільне життя України 40–60-х років XIX століття. Описуючи трагічний занепад священничого роду Люборацьких, автор порушує проблеми навчання й виховання молодого покоління у світі соціальної несправедливості, руйнування сім’ї, а також денаціоналізації, яка веде до деградації особистості. Іван Франко вважав «Люборацьких» «першим реалістичним романом на побутовому тлі» й зазначав: «Анатолій Свидницький, може, і сам не здогадувався, що написав твір, який надовго залишиться однією з найкращих оздоб української літератури».

До збірки ввійшли твори видатного українського кінорежисера Олександра Петровича Довженка (1894 – 1956), присвячені темі війни, людської і національної гідності. Як військовий кореспондент Довженко на власні очі бачив жахіття війни, біль і страждання людей, які попри все зберігали людяність і любов до своєї землі та свого народу.  І саме цієї правди режисеру не вибачили, позбавивши можливості працювати на батьківщині. «Україну знає лише той, хто був на ній, на її пожарах сьогодні, а не по газетах... обчисляє її перемоги», — писав О. Довженко у щоденнику, який і до сьогодні не втратив актуальності.

Книжка містить дві повісті: «Людина» та «За ситуаціями». Єднає ці твори доля головних героїнь — така різна й однаково складна, вони прагнуть жити за своїми ідеалами, та їм несила подолати опір світу, якому вони протистоять. Олена Ляуфлер має вийти заміж за нелюба, щоб врятувати свою родину. У Аглаї-Феліцітас, обдарованої акторським і музичним талантами, теж доля складається не надто щасливо.

Доля жінки, її право на освіту, працю, громадське життя — це проблематика повісті «Царівна», якою письменниця наче продовжує тематичну лінію своєї повісті «Людина». Розповідь у повісті ведеться у вигляді щоденника Наталки Верковичівни, яка мріє про кар'єру письменниці. Але вона має вийти заміж за нелюба, щоб не бути тягарем для родини.

Повість «Земля» — вершина реалізму письменниці. Головний герой Івоніка Федорчук шанує та береже землю, тяжко працює на ній усе своє життя, плекаючи надію, що вона принесе щастя його синам. Але ж ця боротьба, яка роками точилася в його родині, призвела до трагедії, до братовбивства.

У завершальній частині роману Анатолія Дімарова «Біль і гнів» німці продовжують хазяйнувати на українській землі. Дії партизанів призводять до каральної експедиції нацистів на Тарасівку, яка гине у вогні. Лише небагатьом вдається вціліти, на прикладі Ганни Приходько автор показує, що війну перемагає саме народне життя.

У продовженні роману «Біль і гнів» Анатолій Дімаров зображує будні жителів полтавського села Тарасівка в часи воєнного лихоліття. Вчителька Тетяна Світлична змушена ходити по хатах односельців і робити перепис худоби за наказом німців. Як виживатимуть тарасівці, на чий бік стануть? Автор свідомо уникає прямих характеристик героїв. За них говорять їхні вчинки, думки, прагнення.

У романі «Біль і гнів» Анатолій Дімаров веде далі розпочату в романі «І будуть люди» розповідь-епопею про щоденні клопоти жителів полтавського села Тарасівка. Савелій Хоменко — людина з важкою життєвою історією. Після лікування він повертається в рідне село, одружується, працює листоношею, але не встигає насолодитися мирним життям.

Роман «Смерть у Києві» (1973), удостоєний Шевченківської премії, належить до знаменитої тетралогії П. Загребельного про часи Київської Русі, у якій він постав цілковитим новатором цього напрямку, зокрема подаючи українську версію історії княжої доби. За словами автора, у центрі роману «Диво» — доля таланту, «Первоміст» — доля народної споруди, «Євпраксія» — доля людини, «Смерть у Києві» — доля державної ідеї. У цих творах письменник також подає власну художньо-філософську концепцію сприйняття давноминулих подій з погляду сьогодення.

Настуся та Степан готувалися до весілля, але доля розпорядилася інакше. Набіг татарів — і Настуся опинилася в гаремі султана Сулеймана.