Пошук

На початку серпня Збройні сили України перетнули російсько-український кордон поблизу міста Суджа і зайшли в Курську область, просуваючись у тил ворога. Це була перша українська загальновійськова операція на прикордонній території Росії з початку повномасштабного російського вторгнення в Україну.

Книга, яку ви тримаєте в руках,—це викладений на папері відеощоденник, який я вів, перебуваючи в зоні АТО з вересня 2014­го по липень 2015­го року. Коли все починалося, ні я, ні мої «колеги» не мали чіткого уявлення про те, що відбувається, а тим більше не знали чим усе закінчиться. Спочатку все виглядало, як така собі подорож за місто на важкій бойовій техніці зі зброєю в руках. Пікнік з пригодами. Це вже потім, коли потрапили у вирій подій, почало приходити усвідомлення того, що це — війна, тут все по ­дорослому.

Очікування переможного контрнаступу ЗСУ було затьмарено жахливим воєнним злочином російських окупаційних військ.

Понад рік тому російський агресор розв’язав війну проти України. Це відверта війна тиранії проти свободи. Для протидії агресору наші союзники — західні держави — ухвалили сотні безпекових рішень, були сформовані коаліції оборонної підтримки, впроваджені санкції, здійснено захист ринків, зокрема енергетики та продовольчого ринку, фінансової стійкості України.

У своїй новій книжці Андрій Харук детально описує тернистий шлях формування української військової та воєнізованої авіації з моменту здобуття незалежності й до початку повномасштабного вторгнення.

Це відверта історія людини, що зробила важкий вибір і не завжди розуміє, як з ним жити.

Ці тексти – довге й болісне відлуння останнього десятиріччя життя нашої країни та дзвін, в який б’є в набат сьогоднішня Велика війна.

Мова ненависті — річ погана, але під час війни — цілком добра й навіть необхідна. Як ми називаємо ворога? За якими мовленнєвими особливостями легко його розпізнаємо? Чи вміємо ми воювати словом? Чи достатньою є наша русофобія? Авторка книжки «Перемагати україн­ською» намагається розібратися з усіма цими питаннями й доводить, що воювати мовою так само важливо, як і безпосередньо на полі бою.

«Після 24-го» – це добірка оповідань та ритмізованої прози про війну, фіксація того, що ми пережили і переживаємо зараз. Про тих, хто готовий померти за свободу, і тих, хто готовий виживати будь-якою ціною, про коханців та закоханих, про втрати, такі гіркі, що хочеться вити від болю, і про сміх, який тримає при здоровому глузді. Про зраду і страх, про тих, хто в тилу, і тих, хто на фронті. Щось узяте з життя, щось — вигадане. Попереджаю: дуже часто те, що здаватиметься вам реальною історією, виявиться вигадкою, і навпаки. Автор не намагається зараз відрефлексувати все, що відбувається, чи дати відповіді на всі ті питання, які у нас виникли після 24-го, бо, зрештою, це й неможливо в наш час. Попри це література – все ж надійний спосіб проговорити і приборкати свої страхи, як і поповнити запаси ненависті, яка нам ще знадобиться для перемоги.

У цій електронній збірці зібрані творчі доробки українців з 24 лютого 2022 року: есе, вірші, фотографії, ілюстрації. Її метою є показати, як події в Україні вплинули на безпосередніх учасників процесу – простих людей. Це не професійні поети чи письменники. Іноді жага до творчості з’явилася саме в цей стресовий період, коли людина не знала, чи прийде завтрашній день. У них відображається весь біль, злість, втрата і здобуття надії. Всіх їх об’єднує одне – віра у Перемогу України над мороком, який охопив наші землі.

Поезії Ярини Чорногуз — це своєрідні листи з фронту, листи з передової, де ти не знайдеш опису бойових дій чи переліку звільнених територій. Це листи про біль від утрати загиблих побратимів та посестер, листи про буття на війні тут і зараз, про усвідомлення та прийняття власного вибору піти воювати, листи про те, як виглядатиме світ після всього цього болю, що розриває зсередини. Листи про те, як виглядає оборона твоєї присутності в цьому світі.

У цій книжці зібрані історії 28 людей, які стояли за Харків та область.

Герої цієї книги — люди, що отримали, офіційно чи ні, статус ВПО (внутрішньо переміщені особи), стали біженцями у власній країні. Перед кожним з них постало питання: «бігти не можна залишитись». І якщо з тим, де ставити кому, вони визначились, то питання — коли ставити цю кому, що перед цим треба прожити, як наважитись, що відпустити, і втратити… — окрема історія. Дехто з них відчув себе біженцем на один місяць, а дехто уже двічі пакував усе своє життя в один рюкзак, і біг.., біг…, біг…, і досі не може збагнути — скільки ще бігти? Не знає де взяти сили на нову дистанцію, не стільки фізичну, як моральну. Хтось на новому місці розпочав активну діяльність, а хтось завмер і не знає — як, куди та для чого рухатись далі…

Є пульс! — це збірка зворушливих і драматичних історій парамедиків Донеччини, які щодня рятують життя під час російськихобстрілів. З початком повномасштабної війни проти України вони здійснили понад дві тисячі виїздів та надали допомогу дев’яти сотням людей. Парамедики першими прибувають на місця влучань, витягають людей з-під завалів і надають невідкладну допомогу, отримуючи поранення та ризикуючи своїм життям. У книзі зібрано 21 свідчення парамедиків поліції, які розповідають про свої переживання, труднощі та перемоги. Ці історії відкривають читачам світ мужності, самовідданості й гуманності звичайних людей, які щодня перемагають смерть заради життя інших. Краматорськ, Покровськ, Костянтинівка, Лиман, Торецьк, Мирноград, Добропілля, Дружківка, Селидове... Ця книга нагадує, що навіть у найтемніші часи є люди, які готові ризикувати своїм життям заради інших.

Книга Ірини Вовк «Рубаки на “корчах”» — це тридцять історій українських воїнів, які були записані на фронті.

Ця книга — мозаїка історій про оборону міста. Про тих, хто захищав, допомагав, рятував. Та про тих, чиє життя відібрали російські окупанти протягом кінця лютого-березня 2022 року.

Метою написання «Хроніки Іловайської трагедії» було прагнення автора зберегти і оприлюднити правдиву картину Іловайської операції в тому вигляді, в якому вона залишилися в пам’яті її учасників.

У книжці «Південний пейзаж. Нотатки на полях війни» органічно поєднано тексти-роздуми про події воєнного часу й фронтові будні та живописні роботи-настрої, написані автором упродовж трьох років служби в Одеській, Миколаївській, Херсонській, Запорізькій областях. Валерія називають митцем непомітних істин. Він говорить про важливі для сьогодення й майбутнього речі, не завважені іншими, бо пізнати їх може лише безпосередній учасник бойових дій. Така сама незвична мова його живопису. Спочатку фронтові картини завойовували поціновувачів на аукціонах для потреб ЗСУ. Згодом ними зацікавилися куратори українських галерей. Нині їх можна побачити в 16 країнах світу.

Українське місто Маріуполь має важливе стратегічне значення і було одною з ключових цілей агресора в російсько-українській війні з 2014 року.