Пошук

Трилогія Ірини Вільде — це тексти про складність адаптації дівчинки до дорослого світу, до вимог, цінностей і незрідка подвійної моралі початку ХХ століття. Навіть власний дім стає місцем психологічних травм та сексуального насилля. Вже там героїня Вільде почувається пришпиленим метеликом, барвистою, святково вбраною істотою, котрою милуються поціновувачі колекції. Тринадцятилітня дівчинка існує насамперед для того, щоб їм подобатися, розважати. Школа і суспільне життя тільки підсилюють відчуття задухи для дівчини.

До видання ввійшли оповідання («Чад», «Товаришки», «Соловйовий спів», «Рятуйте!», «Півтора оселедця» та ін.), в яких письменниця змалювала життя українських заможних родин, столичної й провінційної інтелігенції, життєвий лад, усталений в маєтках і садибах наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття.

У продовженні роману «Біль і гнів» Анатолій Дімаров зображує будні жителів полтавського села Тарасівка в часи воєнного лихоліття. Вчителька Тетяна Світлична змушена ходити по хатах односельців і робити перепис худоби за наказом німців. Як виживатимуть тарасівці, на чий бік стануть? Автор свідомо уникає прямих характеристик героїв. За них говорять їхні вчинки, думки, прагнення.

Роман «Жовтий князь» (1958—1961) — це перший в українській літературі великий прозовий твір, присвячений національній трагедії України — страшному голодомору 1932—1933 років, що забрав життя мільйонів людей. Письменник створює символічний образ Жовтого князя, демона зла, який несе з собою лише руйнування, спустошення, муки і смерть. Цей алегоричний образ перетворюється на об'єкт ненависті не лише простого люду, а й самого читача.

Книга Юрія Дольд-Михайлика вперше вийшла в світ у 1956 році і мала великий успіх у читачів. Описані у ній події відбуваються під час Другої світової війни на тимчасово окупованій території Білорусії, Франції та Італії. У центрі твору — доля мужнього й сміливого розвідника, який веде смертельно небезпечну гру в фашистському лігві. Автор зумів побудувати гострий сюжет, наситивши твір яскравими сценами та епізодами.

Роман А. Дімарова «Ідол» (1961) зворушує й змушує замислитися над складними питаннями. В основу сюжету покладено сліпе материнське почуття, яке призводить до надмірної опіки над своєю дитиною. Софійка з дитинства отримувала «все найкраще», але це призвело до непередбачуваних наслідків, як для неї самої, так і для її матері.

Василь Земляк пише про знайомі, на перший погляд,  реалії: українське село 1920—1940-х, революція, руйнування шляхетських садиб, перші комуни, колгоспи, Друга світова. Однак усе подано в якійсь геть незвичній перспективі.

В автобіографічній повісті «Без коріння» (1936) авторка описує своє повернення до Києва після багатьох років, проведених у монастирі на Півдні Франції.

До збірки ввійшли його повість «Отаман Хмара» (яку сам автор уважав не так літературно-художнім, як фактологічно-мемуарним твором), а також спогади та есеї.

В автобіографічних творах «На коні й під конем» і «Блакитна дитина» розповідається про дітлахів передвоєнних років. Ось уже кілька поколінь читачів радіють і сумують, ростуть і дорослішають разом із головним героєм Толиком. І якщо на перших сторінках книжки вони знайомляться із звичайним маленьким хлопчиком, в міру слухняним, в міру бешкетним, то розлучаються вже з солдатом, який за один день зрозумів, що таке війна, людське життя і смерть. Ця правдива і неймовірно лірична історія, часом весела, часом сумна, безперечно, буде цікава кожному читачеві, спонукаючи до осмислення життя.

Перед вами — другий том антології текстів українських письменниць, збірка, що дозволяє простежити розвиток жіночої літературної традиції в Україні.

«Тисячолітній Миколай» — науково-фантастичний роман про чоловіка, який прожив більше десяти століть. Був дружинником князя Володимира, їздив до Візантії, звідки привіз на Русь нову віру. З посольством Богдана Хмельницького Миколай Несміяновський їздив до Москви. Пережив Голодомор 1932–1933 рр., лейтенантом пройшов кривавими дорогами Другої світової війни, а у мирний час став ученим-агрономом.

В історичному романі «Четвертий вимір» ідеться про середину ХІХ століття, коли українська зброя мовчала, незалежність було втрачено, але молоді митці й інтелектуали заснували таємну політичну організацію, що ставила за мету відродження України. В центрі сюжету — життя українського математика, юриста і громадського діяча Миколи Гулака, який разом з Миколою Костомаровим заснував Кирило-Мефодіївське братство. Після арешту він, на відміну від Костомарова, відмовився засудити свою просвітницьку роботу й три роки провів у засланні в одиночній камері Шліссельбурзької фортеці в Петербурзі.

Автор змальовує збройні сутички з червоними та підпільну роботу українських повстанців, застінки ЧК і підривну роботу проти радянської влади, а також побут воїнів й відвагу, патріотизм і стосунки, авантюри, гумор та боротьбу до останнього.

До видання увійшли повісті української письменниці Марко Вовчок (справжнє прізвище — Марія Вілінська, 1833–1907).

Повість «Тарас Шевченко» Гната Хоткевича (літературний псевдонім — Гнат Галайда; 1877–1938) є невеликою частиною великого роману-тетралогії. Вона описує тяжкі дитячі й юнацькі роки Тараса Шевченка та як наперекір усьому найбрутальнішому в житті, в поета розвивається могутня жадоба до творчості. Коли книга була готова до друку, письменника заарештували і стратили. Збереглася лише частина рукопису, за яким і публікується ця повість.

Василь Земляк пише про знайомі, на перший погляд,  реалії: українське село 1920—1940-х, революція, руйнування шляхетських садиб, перші комуни, колгоспи, Друга світова. Однак усе подано в якійсь  геть незвичній перспективі.

Анатолій Дімаров (1922–2014) написав «Міські історії» у роки своєї творчої зрілості. Проте не тільки досвідченість автора сприяла тому, що  вони посіли незаперечне місце серед знакових творів його чималенького доробку й набули популярності в читачів.

Значною мірою автобіографічний роман-хроніка А. Свидницького «Люборацькі», написаний у 1861–1862 роках, на той час був новаторським як за жанром, так і за змістом, але побачив світ лише через чверть століття. У ньому реалістично відтворено суспільне життя України 40–60-х років XIX століття. Описуючи трагічний занепад священничого роду Люборацьких, автор порушує проблеми навчання й виховання молодого покоління у світі соціальної несправедливості, руйнування сім’ї, а також денаціоналізації, яка веде до деградації особистості. Іван Франко вважав «Люборацьких» «першим реалістичним романом на побутовому тлі» й зазначав: «Анатолій Свидницький, може, і сам не здогадувався, що написав твір, який надовго залишиться однією з найкращих оздоб української літератури».

Тодось Осьмачка — поет і письменник, сучасник Багряного, Зерова, Підмогильного, ще один «ворог народу», який через утиски радянської влади був змушений спершу симулювати божевілля, а потім емігрувати.

«Втеча від себе» — останній роман трилогії «ОСТ» («Морозів хутір», «Темнота», «Втеча від себе»).

Це література, що має «легкий, наче весняний капелюшок, стиль», у якому поєднуються еротична відвертість, родинна інтуїція, іронія долі й «дівоча» ніжність. Так свого часу описував цю добірку поет Богдан Ігор Антонич. «Химерне серце» — то не завжди новели в класичному сенсі, а радше емоційно точні знімки із життя, іноді обрамлені в літературні листи чи сповідальні монологи. І саме ця мінливість робить читання живим і несподіваним.українських класиків по-новому.

Повість «Хмари» — це один із ранніх творів класика українського письменства Івана Нечуя-Левицького (справжнє прізвище — Левицький, 1838–1918). У повісті автор порушив проблему інтелігенції та народу. Символічною є назва твору, бо хмари — це уособлення національного гноблення та придушення української культури.