Пошук

Зворушлива історія наймички, яка до кінця життя не могла зізнатися у своєму материнстві, відверта сповідь колишнього каторжника Кирила, моторошні сільські бувальщини та драматична доля княгині Катрусі — три перші Шевченкові повісті поновому розкривають нам світ людини першої половини ХІХ століття, її переживання, змагання, мрії та розчарування. Блискучі переклади українською мовою знаних майстрів слова Бориса Антоненка-Давидовича й Віктора Сапіцького ніби наближають Шевченка до нашого часу: його герої та героїні живуть, кохають, страждають і борються, як ми сьогодні.

«Жіночі» тексти чоловіка... Це взагалі можливо? Несподіваний і нехрестоматійний Франко переконливо доводить, що так. Сексуальне рабство, проституція і торгівля людьми, війна і посттравматичний синдром, теорія і практика брехні й техніка пікапу, криза традиційного подружжя і патріархальної моралі, кримінальні злочини і слідство, мобінг і суїцид — усе це круто змішано в міцному коктейлі його «профеміністичної» прози й драматургії. Та головне — усі ці твори об’єднують тема жіночої емансипації і наскрізний образ сильної, пристрасної, харизматичної жінки, котра змагається за власне щастя, свободу і незалежність. Навіть ціною життя.

Проза Михайла Коцюбинського — це яскраві фарби й гострі драматичні конфлікти, а його життя — це сірі будні, нудна робота і служіння суспільству. Хай там де відбуваються події його творів — у Чернігові, в Карпатах чи на італійському Капрі, в центрі уваги письменника завжди особистість. Його цікавить людина-острів, яка переживає душевну драму, відмежовується від інших, прагнучи гармонії, і водночас шукає споріднену душу. Це окремий загадковий всесвіт, до таємниць якого письменник пропонує доторкнутися і, можливо, щось розгадати.

Хочете побувати в Парижі початку ХХ століття? Поглянути на місто очима письменника — модерніста й провокатора? Любите мистецькі роздуми і водночас легке читання? Роман «Рівновага» і оповідання «Тайна» Володимира Винниченка — про життя і смерть, кохання й ненависть, мистецтво і мораль. Про ризиковані експерименти, непрості стосунки й любовні трикутники. Про революціонерів і емігрантів, які жили, любили й гинули під небом Парижа і дахами Монмартру.

«Степові обрії» Людмили Коваленко — жіночий, урбаністичний, соціально-побутовий, реалістичний і автобіографічний роман про жінок з української і грецько-української родини в Маріуполі. Це історія з дуже затишним і теплим побутовим колоритом, своєрідне українське хюґе зі вкрапленням соціально-історичних, а подекуди соціально-політичних подій, які, проте, не затіняють приватної історії становлення жіночої особистості у стосунках з чоловіками. Любовно-побутові мотиви й сюжети доповнює дотепний контекст українсько-грецьких, українсько-єврейських, українсько-російських відносин, місцевий колорит Маріуполя й околиць, повсякденність і традиції українського Приазов’я.

Вперше за останні сто років проза Григорія Квітки-Основ’яненка повертається до читачів такою, як вона була насправді. Зі своїм ритмом та особливою слобожанською говіркою. Мстиві відьми, мерці, які справляють Великдень, зачаровані скарби, перекотиполе — свідок проти вбивці… Перед нами постає яскрава й містична картина життя на українських землях від Конотопа до Харкова. Повісті Квітки-Основ’яненка — це ще і європейські сюжети, перенесені на вітчизняний ґрунт, проповіді, літературна полеміка, мовна гра. І про це ніколи не пишуть у підручниках.

У романі «Біль і гнів» Анатолій Дімаров веде далі почату в «І будуть люди»   розповідь-епопею про щоденні клопоти жителів полтавського села Тарасівка.

У романі «Лепрозорій» автор викладає близькі йому принципи конкордизму як способу порятунку людства, яке, на його думку, страждає духовною проказою та перетворило Землю на лепрозорій.

У продовженні роману «Біль і гнів» Анатолій Дімаров зображує будні жителів полтавського села Тарасівка в часи воєнного лихоліття. Вчителька Тетяна Світлична змушена ходити по хатах односельців і робити перепис худоби за наказом німців. Як виживатимуть тарасівці, на чий бік стануть? Автор свідомо уникає прямих характеристик героїв. За них говорять їхні вчинки, думки, прагнення.

Роман «Жовтий князь» (1958—1961) — це перший в українській літературі великий прозовий твір, присвячений національній трагедії України — страшному голодомору 1932—1933 років, що забрав життя мільйонів людей. Письменник створює символічний образ Жовтого князя, демона зла, який несе з собою лише руйнування, спустошення, муки і смерть. Цей алегоричний образ перетворюється на об'єкт ненависті не лише простого люду, а й самого читача.

У другій частині роману Валер’яна Підмогильного «Місто» головний герой Степан Радченко вже стає успішною міською людиною — упевненою, освіченою, визнаною. Проте разом із зовнішнім успіхом зростає і його внутрішня самотність. Герой дедалі більше відчуває розлад між зовнішнім і духовним життям: місто, яке колись здавалося символом мрій, перетворюється на простір випробувань і розчарувань. Автор показує, як боротьба за успіх і визнання може призвести до втрати щирості, тепла та людських почуттів.

Роман А. Дімарова «Ідол» (1961) зворушує й змушує замислитися над складними питаннями. В основу сюжету покладено сліпе материнське почуття, яке призводить до надмірної опіки над своєю дитиною. Софійка з дитинства отримувала «все найкраще», але це призвело до непередбачуваних наслідків, як для неї самої, так і для її матері.

В автобіографічній повісті «Без коріння» (1936) авторка описує своє повернення до Києва після багатьох років, проведених у монастирі на Півдні Франції.

У першій частині роману «Місто» Валер’ян Підмогильний показує перші кроки Степана Радченка — юнака із села, який приїздить до Києва, щоб здобути освіту і знайти своє місце в житті. Зустріч із великим містом стає для нього випробуванням: спершу воно захоплює своєю новизною, але поступово відкриває байдужість і холодний ритм цивілізованого світу. Герой переживає внутрішню боротьбу між минулим і майбутнім, між щирістю селянського серця та прагненням стати «сучасною людиною».

До збірки ввійшли його повість «Отаман Хмара» (яку сам автор уважав не так літературно-художнім, як фактологічно-мемуарним твором), а також спогади та есеї.

В автобіографічних творах «На коні й під конем» і «Блакитна дитина» розповідається про дітлахів передвоєнних років. Ось уже кілька поколінь читачів радіють і сумують, ростуть і дорослішають разом із головним героєм Толиком. І якщо на перших сторінках книжки вони знайомляться із звичайним маленьким хлопчиком, в міру слухняним, в міру бешкетним, то розлучаються вже з солдатом, який за один день зрозумів, що таке війна, людське життя і смерть. Ця правдива і неймовірно лірична історія, часом весела, часом сумна, безперечно, буде цікава кожному читачеві, спонукаючи до осмислення життя.

«Тисячолітній Миколай» — науково-фантастичний роман про чоловіка, який прожив більше десяти століть. Був дружинником князя Володимира, їздив до Візантії, звідки привіз на Русь нову віру. З посольством Богдана Хмельницького Миколай Несміяновський їздив до Москви. Пережив Голодомор 1932–1933 рр., лейтенантом пройшов кривавими дорогами Другої світової війни, а у мирний час став ученим-агрономом.

Повість «Тарас Шевченко» Гната Хоткевича (літературний псевдонім — Гнат Галайда; 1877–1938) є невеликою частиною великого роману-тетралогії. Вона описує тяжкі дитячі й юнацькі роки Тараса Шевченка та як наперекір усьому найбрутальнішому в житті, в поета розвивається могутня жадоба до творчості. Коли книга була готова до друку, письменника заарештували і стратили. Збереглася лише частина рукопису, за яким і публікується ця повість.

Написаний у середині 1930-х років твір «Югурта (Повість про старий Харків)» має виразно автобіографічний характер і повертає читача до Харкова початку ХХ століття — міста дитинства, навчання, перших інтелектуальних захоплень і формування майбутнього письменника.

Анатолій Дімаров (1922–2014) написав «Міські історії» у роки своєї творчої зрілості. Проте не тільки досвідченість автора сприяла тому, що  вони посіли незаперечне місце серед знакових творів його чималенького доробку й набули популярності в читачів.

Значною мірою автобіографічний роман-хроніка А. Свидницького «Люборацькі», написаний у 1861–1862 роках, на той час був новаторським як за жанром, так і за змістом, але побачив світ лише через чверть століття. У ньому реалістично відтворено суспільне життя України 40–60-х років XIX століття. Описуючи трагічний занепад священничого роду Люборацьких, автор порушує проблеми навчання й виховання молодого покоління у світі соціальної несправедливості, руйнування сім’ї, а також денаціоналізації, яка веде до деградації особистості. Іван Франко вважав «Люборацьких» «першим реалістичним романом на побутовому тлі» й зазначав: «Анатолій Свидницький, може, і сам не здогадувався, що написав твір, який надовго залишиться однією з найкращих оздоб української літератури».

«Втеча від себе» — останній роман трилогії «ОСТ» («Морозів хутір», «Темнота», «Втеча від себе»).