Білка
Якщо розглядати прозу Анатолія Стодоли як підґрунтя для кіно, то можна сказати одне: це дуже добротний та колоритний матеріал для серіалу про війну до повномасштабного вторгнення. Тут є все, що потрібно. Жарти, ситуації, характери, драма, кохання, життя і смерть. Це український «Доктор Хаус» із домішкою «Пуститися берега». Проза динамічна, густо приправлена специфічним гумором та стоматологічною термінологією. «Стодола ФМ» — це про музику доріг, людей на війні, зубний (і не тільки) біль.
Події роману розгортаються навесні-влітку чотирнадцятого року у Донецьку. Донбас – це точка обнуління, місце сили, де прозвучали найважливіші запитання. І тільки там заховані потрібні відповіді. Там де все починалося, там все і завершиться, коли історія пройде чергове коло, і вічний змій Уроборос знову вкусить себе за хвіст. Саме героїня втратила родину, дім, роботу, ілюзії – і саме тут зібрала уламки життя заново, віднайшла новий смисл і нову опору. Крок за кроком читач спостерігає процес трансформації, переродження гречкосія у воїна. Ця книга назавжди змінила того, хто її написав, і змінить кожного, хто її прочитає. Бо війна – це коли ти їси землю. І що найважливіше, коли годуєш землю.
Це не спогади, не щоденник, не мемуари. Це — флешбеки. Гвинтокрилі флешбеки.
Книга, яку ви тримаєте в руках,—це викладений на папері відеощоденник, який я вів, перебуваючи в зоні АТО з вересня 2014го по липень 2015го року. Коли все починалося, ні я, ні мої «колеги» не мали чіткого уявлення про те, що відбувається, а тим більше не знали чим усе закінчиться. Спочатку все виглядало, як така собі подорож за місто на важкій бойовій техніці зі зброєю в руках. Пікнік з пригодами. Це вже потім, коли потрапили у вирій подій, почало приходити усвідомлення того, що це — війна, тут все по дорослому.
Кожен розділ цієї книги є уважним і неквапливим прочитанням якогось із відомих творів Шевченка («Кавказ», «Садок вишневий коло хати», «Мені тринадцятий минало», «Сон» «На панщині пшеницю жала…») із глибоким коментарем Володимира Діброви.
«Принцип втручання» — це детектив. І одночасно не детектив. Це драма і комедія, смішна до сліз і зворушлива до ненависті історія. Це книга, на якій можна ворожити. Або різко закрити і кинути в обличчя ворогу, хай навіть твій ворог тимчасово дивиться на тебе із дзеркала.
Зустріти своє жіноче щастя, коли тобі вже сорок? Почати нове життя з нуля на чужині? Окриленій коханням героїні нового роману Віри Нестерчук здається, що все можливо. Вона переїжджає до свого обранця у Німеччину і виходить за нього заміж. Та словами «вони побрались і жили щасливо» зазвичай закінчуються тільки дитячі казки. Тут же все тільки починається.
Ці тексти – довге й болісне відлуння останнього десятиріччя життя нашої країни та дзвін, в який б’є в набат сьогоднішня Велика війна.
Молода, вродлива й успішна жінка, професіоналка своєї справи піддається на вмовляння і погоджується на участь у державній «авантюрці» — офіційному працевлаштуванні за кордоном. На календарі — 1993‐й рік, у паспорті молодої українки — штампик: «Виїзд у всі країни світу»… Та офіційна складова не полегшила, а радше навпаки — ускладнила життя 40 дівчат, які наважилися випробувати долю й досягнути фінансового успіху на чужині. «Пригоди» українок починаються вже на кордоні, і тим халепам, здається, не буде кінця-краю.
Роман Дмитра Томчука — захоплива розповідь учасника про реальну рятувальну операцію, яка тривала лише 13 хвилин і задокументована на відео, про довгий шлях до місця призначення, про дивні події та дивних людей, які траплялися їм на цьому шляху й допомагали здалека, про сюрреалістичний світ, у якому опинилися всі ми в перші тижні війни. Цей твір—про Україну, якою вона була в березні 2022-го, і наших сучасників з їхніми простими й непростими історіями, завдяки яким Україна є і залишається Україною.
Роман «Вихід» можна вважати, як хронікою виходу із цього регресивного й корумпованого, відверто ворожого до України середовища, так і особистою сповіддю автора, який довгі роки присвятив священицькому служінню в УПЦ МП.
Про російсько-українську війну написано багато спогадів, мемуарів. Серед цієї літератури — літератури факту, літератури безпосереднього свідчення, прямої мови — трапляються книги, читаючи які, ти забуваєш, що їх писав не професійний автор, а справжній військовий. Ця книга заслуговує на вашу увагу без жодних зауважень з приводу того, що її автор не є справжнім письменником. Друг Слов’ян написав, як на мене, чесну, відверту (місцями — доволі жорстку) книгу, і зробив це цікаво й талановито. Це кінематографічне бачення подій, які автор оцінює зсередини, проза динамічна, проста у викладі, з точними описами персонажів, їхньої мови, їхніх характерів. Одразу усвідомлюєш, що читаєш сторінки великого літопису, з яких просто на наших очах твориться нова Історія. В цьому випадку вона пишеться серйозно й переконливо.
Я — Ірина Бобик, волонтеркa, військовa, ветеранкa.
Ці тексти — і віршовані, і прозові — народжувалися, тому що більш екологічного способу проживати свої радощі і смутки я просто не знаю. «Д’воїна» — бо «до воїна», «дівчини-воїна», бо роздвоюєшся на військову і на цивільну особистість.
This book is about love. It does not contain a single word beginning with ‘lo…’, but it is still about love. It is about magic: not the cheap kind you see on TV screens, but the real kind, the kind that stems from your tribe and from your roots, the kind that has you diving headfirst into the Primordial Sea and surfacing with a fish between your teeth. It is about courage, too: about the out-and-out courage to claim what is rightfully yours, to recognise it, to dig in your heels, and never give away to anyone what is yours: your home, your motherland, your heart, your right to walk with your head held high.
Другий том збірки оповідань та новел, створених з 2012 по 2022 рік. Легкий та іронічний стиль, уміння автора підгледіти непомітні деталі й інтуїтивно відчути прихований, іноді неймовірний сенс подій, слів та поглядів — усе це робить збірку справжньою енциклопедією людських доль і трагічних чи комічних типажів, написаною з гумором, чуттєвістю і любов’ю.
Перший том збірки оповідань та новел, створених з 2012 по 2022 рік. Легкий та іронічний стиль, уміння автора підгледіти непомітні деталі й інтуїтивно відчути прихований, іноді неймовірний сенс подій, слів та поглядів — усе це робить збірку справжньою енциклопедією людських доль і трагічних чи комічних типажів, написаною з гумором, чуттєвістю і любов’ю.
Роман Міли Іванцової Намальовані люди — це розлога художня хроніка зими 2013-2014 рр. про звичайних людей, поставлених у незвичайні обставини. Про Майдан та антимайдан, про небайдужих, які постали проти злочинної влади за людську гідність, про силовиків, поглядом з іншого боку барикад, про тих, кого взагалі не торкнулося. Про художників і медиків, підприємців і студентів. Про чоловіків та жінок, підлітків та літніх людей, українців і не тільки. Про кохання, силу духу, взаємопідтримку, самопожертву, людяність і любов у широкому сенсі цього слова. І, звісно, про Київ, буремний і буденний, як і в усіх інших романах авторки.