Сучасна українська проза

Сповнений віри, любові й сподівань, цей роман створений за сценарієм до україно-італійської кінострічки, що отримала відзнаку «Найкращий український повнометражний фільм» на Одеському кінофестивалі влітку 2016 року. Історії тисяч заробітчанок — у долі сорокарічної Дарини, яка повертається з Італії до рідного села на Буковині…

Вихованці війни, вони мали за розкіш одяг і взуття, за щастя — відвідини кінотеатру на зекономлені на їжі копійки… Вони мріяли, закохувалися, одружувалися й не ділили дітей на своїх і чужих… Коли Марія та Роман побралися, вони були ще зовсім молоді, але душами вже починали сивіти: далося взнаки життя під час німецької окупації. Насильство, знущання, голод, смерть проносилися перед дівчачими і хлопчачими очима... У цій війні за людську гідність і право на спокійну старість…

Що знаємо ми про себе насправді, замкнуті в шори нашого суспільного буття? Де закінчується зв’язок з простим природним світом і де починається те, що ми називаємо душею?

Три жінки, на перший погляд, не мають нічого спільного. Лола — непоказна медсестра, давно розлучена мати трьох дітей, яка ще в юності заборонила собі почуття. Інна — залізна бізнес-леді, що ніколи не прощає образ і завжди домагається свого. Світлана — м’яка й жіночна красуня, яка звикла в усьому покладатися на чоловіка.

Перед нами постає зовсім несподіваний і трохи загадковий Любко Дереш...

Цей роман можна порівняти з рондо, де одна сюжетна лінія-мелодія переплітається з іншою, повторюючись у іншій машкарі. І писалася вона суто для жінок, бо звучить надто по-жіночому, інтимно…

Львів — це маленький Париж. Так кажуть, і частково із цим можна навіть погодитися. Ці міста пасують одне одному, як круасани до кави. Вони дихають особливою атмосферою пристрасті та романтики. До них хочеться повертатися знову й знову... Проте якщо у Львові панує гармонія й затишок, то щодо Парижа таке можна сказати лише про його історичну частину, яка разюче контрастує з периферіями...