Класична українська проза

Повість «Хмари» — це один із ранніх творів класика українського письменства Івана Нечуя-Левицького (справжнє прізвище — Левицький, 1838–1918). У повісті автор порушив проблему інтелігенції та народу. Символічною є назва твору, бо хмари — це уособлення національного гноблення та придушення української культури.

«Вальдшнепи» —  незакінчений роман Миколи Хвильового, у якому письменник  осмислює наслідки революційних перетворень в Україні та зачіпає тему її національного відродження.

До видання ввійшла інтермедія «Куліш, Байда і козаки», написана до драми П. Куліша «Байда, князь Вишневецький», а також драма «Старе гніздо й молоді птахи» — найвідоміший твір письменника. Олекса Ставицький називав його «інсценізованим романом», Юрій Шевельов — «романом у діалогах», а сам автор у листі до Кониського писав: «…закінчив і потрошку переписую драматичні картини». У цьому творі, що набув популярності на початку ХХ ст., відображено життя і побут кубанського козацтва кінця 50-х років ХІХ ст., тобто останнього періоду його самоврядування. Письменниця Оксана Забужко назвала драму Василя Мови «Старе гніздо й молоді птахи» одним з найкращих українських романів ХІХ–ХХ століть.

«Тіні забутих предків» — це історія кохання двох нащадків ворожих родин, таких собі українських Ромео і Джульєтти — Івана й Марічки, що розгортається посеред карпатських гір. Власне самі Карпати у цьому тексті виступають неначе окремим персонажем, переповненим  легендами та духами.

«Єврейські історії. Сповідь стукача» — серія повістей, у яких порушено морально-етичні проблеми життя українців за радянських часів. Колоритна, жива мова та цікавий сюжет занурюють у світ щоденних турбот героїв, які вміють обстоювати особисті життєві переконання.

«Легенди старокиївські» — це збірка з двадцяти п’яти оповідань, у яких Наталена Королева звертається переважно до прадавньої історії України.

Роман «Фортеця на Борисфені» присвячено досить невеликому проміжку часу в українській історії. Події починаються з літа 1635 року, коли запорожці на чолі з гетьманом Іваном Сулимою зруйнували Кодацьку фортецю на Дніпрі, і закінчуються Кумейківською битвою.

Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 1920-1930-х рр. XX ст. 

Сатирично-гумористична повість «Конотопська відьма» є яскравим зразком літературного бурлеску. Сюжет твору розгортається навколо подій у містечку Конотоп, де місцевий сотник Забрьоха й писар Пістряк потрапляють під вплив забобонів і власної обмеженості. Письменник дотепно викриває абсурдність бюрократичної системи, неуцтво й легковірність чиновників, а також порушує тему жіночої хитрості як інструменту самозахисту в патріархальному суспільстві. Водночас автор глибоко занурюється в атмосферу українського села з його неповторним колоритом — говіркою, обрядами та народними віруваннями.

Іван Дідух не знав іншої землі, крім своєї. Тієї, в яку кидав зерно навесні, щоб восени зібрати врожай. Землі, яка всотувала його піт і сльози. Вона прийняла тіла його предків та мала стати останнім і єдиним притулком для самого Івана. Проте скрута ставить селянина перед вибором: вмерти на батьківщині з голоду й холоду чи жити — але там, у далекій заокеанській чужині. Іван знає, що цей шлях незворотний… («Камінний хрест»)
До видання ввійшли новели зі збірок «Синя книжечка», «Дорога», «Камінний хрест» та інші.

«Сини змієногої богині» — роман-есе, що складається з власне роману й кількох повістей із однією головною героїнею — Скіфією, загадковою та таємничою країною вершників із луками. Тією Скіфією, яка в VII столітті до н. е. під дзвін мечів і співи стріл з’явилася на південних теренах України. Легендарна й реальна, повна слави й звитяги, знана нам і незнана, Скіфія воїнів і хліборобів, царів і вождів, чаклунів і знахарів, войовничих амазонок і жриць, земля героїв і майстрів неперевершених шедеврів, що й нині дивують і вражають людство.

Роман «Смерть у Києві» (1973), удостоєний Шевченківської премії, належить до знаменитої тетралогії П. Загребельного про часи Київської Русі, у якій він постав цілковитим новатором цього напрямку, зокрема подаючи українську версію історії княжої доби. За словами автора, у центрі роману «Диво» — доля таланту, «Первоміст» — доля народної споруди, «Євпраксія» — доля людини, «Смерть у Києві» — доля державної ідеї. У цих творах письменник також подає власну художньо-філософську концепцію сприйняття давноминулих подій з погляду сьогодення.

Дії його роману «Юлія, або Запрошення до самовбивства» відбуваються в Ташкенті під час великої війни. Роман покохав Юлію, вона — його Джульєтта, жінка його долі. Вона начебто померла від тифу, або просто пропала, та він шукає її усе життя. А тепер і для Романа настав час виборювати у долі своє кохання. «Брухт» — один із останніх творів майстра. Молодий учений Совинський, розум якого бунтував проти прагматизму та технократії ХХ ст., з легкістю погоджується провернути аферу в Німеччині.

Головний герой роману «Розгін» академік Карналь — видатний учений, «бог кібернетики», людина, цілком віддана науці. Йому вже за п’ятдесят, і він майже змирився зі своєю самотністю після смерті дружини. Думав, що ніколи не звільниться від болю втрати, та ось у його житті з’явилася Анастасія — молода, вродлива, запальна, така схожа й водночас зовсім не схожа на його Айгюль. Вона збентежила його душу, викликала забуті почуття, подарувала надію на щастя. Карналь знову покохав і вже не міг розлучитися з любов’ю, бо «як же ти візьмеш той клятий розгін, коли відступати не можна?».

Найвідоміший твір Уласа Самчука роман-епопея «Волинь»  — це художній літопис української історії початку XX століття. У третій частині роману — «Батько і син» (1937) — автор показав селянське життя волинян кінця 1920-х років через історію українського роду Довбенків. Для юного Володьки Довбенка нелегко відірватися від домашнього вогнища, від свого роду, від землі. Але бажання пізнати далеку велику Україну з Києвом і Дніпром, вивчитися і реалізуватися в житті спонукає його вирушити через Збруч.

До збірки увійшли твори легендарно-фантастичного й анекдотичного змісту, написані в 1850-х роках, українського письменника, етнографа та драматурга Олекси Стороженка (1806–1874), котрі згодом були видані під назвою «Українські оповідання» (1863) у Петербурзі.

«Містечкові історії» — це серія невеличких повістей, у яких автор висуває низку морально-етичних проблем життя українців за радянських часів.

Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 1920–1930-х рр., що розвивалося в умовах масових переслідувань.

Цей роман  —  зріз епохи початку XX століття. Моменту, коли ламався патріархальний світ. Метафорою занепаду старого ладу якраз і стає руйнування родинного гнізда, дому, який вважали незрушною фортецею.

«Перехресні стежки» — один з найвідоміших творів Івана Франка. Цей текст — уміле поєднання детективної історії та суспільно-політичного роману.

У збірці «Сільські історії» ідеться про життя та долі людей двох сіл на Полтавщині: Рогозівки під час Другої світової війни та Малого Тікача в повоєнні роки. Її було засновано збіркою оповідань «Зінське щеня», що народжувалися на полтавському хуторі. Мешканці цих сіл «поріднилися» з більшістю людських достоїнств і вад, зігріваючи та караючи ними не лише сусідів, а й самих себе.

Івоніка Федорчук більш за все на світі любив землю. Він шанував та беріг її, тяжко працюючи на ниві все своє життя. Це — найцінніший скарб. І іноді йому здавалося, наче земля важливіша за все та всіх. Івоніка плекав надію на те, що вона принесе щастя його синам. Не знаючи, що на неї впаде зерно ненависті та злості, яке зруйнує душі рідних людей. І брат піде на брата…

У романі «Біль і гнів» Анатолій Дімаров веде далі розпочату в романі «І будуть люди» розповідь-епопею про щоденні клопоти жителів полтавського села Тарасівка. Савелій Хоменко — людина з важкою життєвою історією. Після лікування він повертається в рідне село, одружується, працює листоношею, але не встигає насолодитися мирним життям.

Роман «З-під Полтави до Бендер» завершує цикл Богдана Лепкого про гетьмана Івана Мазепу. У ньому розповідається про події після Полтавської битви та про те, як склалися долі головних героїв епопеї. У видавництві «Фоліо» уже вийшли друком попередні романи циклу — «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава».

У романі «Марина — цариця московська» розповідається історія життя Марини Мнішек, польської графині. Вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора стала царицею та дружиною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними. Свої листи на батьківщину Мнішек підписувала: «Марина — цариця московська». Щоправда, вона була нею всього лише дев’ять днів у 1606-му році. Також у романі автор зображує кохання Марини до молодого царя Дмитрія, її останню любов до козацького отамана Івана Заруцького.