Художня література

Його називають «біблією руйнівників цивілізації»
Відзначений нагородами Pacific Northwest Booksellers Association Award та Oregon Book Award
Культова екранізація з Бредом Піттом і Едвардом Нортоном
Бій триватиме стільки, скільки потрібно

«Майстер корабля» — це реальна розповідь зі справжніми прототипами. У сюжеті можна впізнати мистецьку богему того часу: режисера Олександра Довженка, директора Одеської й Київської кінофабрик Павла Нечеса, художника, архітектора, одного із засновників Української академії мистецтв Василя Кричевського. Це історія творчості, кохання, буремної епохи появи кінематографа й життя Одеси початку минулого століття.

Повість «Байгород» має зовсім іншу атмосферу, хоча й той самий рівень кінематографічності. До міста Байгород з боями підходять анархісти, тимчасом як байгородці готуються захистити своє місто і дати їм відсіч. Кохання на тлі війни, відчуття, що жити потрібно зараз, поєднані із закоренілістю в землю, на якій живеш, і захистом того, у що віриш, навіть ціною життя.

Події у другому томі «Людоловів» починають розгортатися через рік після того, як татари викрали кохану гетьмана Петра Сагайдачного Настю Повчанську. Авторка змальовує екзотичний побут Каффи, життя українських невільників, козацькі морські походи та бої, інтриги польської шляхти, сутички й суперечки між старшиною і козаками. 

Тема сімейних чвар невмируща. Дія «Кайдашевої сім’ї», здається, могла відбуватися будь-коли в будь-якому регіоні України. Напевно, саме тому цей твір такий живий і отримує все нові втілення — у театрі, в кіно. 

Яскраві описи життя, гумор і прекрасно зафіксована розмовна мова. А головне, вічні персонажі, риси яких можна розпізнати навіть у ваших знайомих — брати, що, подорослішавши, не можуть знайти спільну мову й поділити майно, знервована мати, яка все своє життя присвятила догляду за сім’єю, але й контролю над нею, старий Кайдаш, що дедалі більше втрачає сенс життя і заглядає у чарку. Нечуй-Левицький зображає родину зі свіжими ранами, що залишились після скасування панщини, і крізь сміх у цій історії проступають сльози не лише від сімейних образ, а й від глибоких колоніальних травм.

Роман «Без ґрунту» й оповідання «Помста», «Приборканий гайдамака» та «Ой поїхав Ревуха…» об’єднані спільною темою. Це історії про співіснування в одній людині суперечливих ідентичностей і потреби прикидатися тим, ким не почуваєшся.

"Для чого Оля Синичка придбала стару хату в селі? Щоб ходити вранці босою по росянистій траві, щоб дихати на повні груди і відчувати — ось воно, моє місце, тут моє серденько. Щоб нарешті почати жити, а не дочікуватися кінця війни або чийогось дозволу бути щасливою. Реальність, щоправда, виявилася не такою безхмарною, як Оля собі уявляла, переглядаючи картинки в інтернеті. Бур’яни доводять до сказу, сусіди пхають носа в чужий город, дорогоцінні родичі кепкують і взагалі мають жахливе почуття гумору, а любі подруги перегинають палицю зі своєю турботою, створюючи геть анекдотичні ситуації. Щира, добра й весела історія про родину, дружбу й пошуки свого шляху, а можливо, і кохання. "

Тепер я бранка армії Четвертого королівства. Вони йдуть у бій, а я - їхній козир, завдяки якому припиниться або з новою силою спалахне війна.

Лисиця живе на межі двох світів — людського та надприродного. Вона людина, яка спеціалізується на запечатуванні могил. Звичайна робота, коли поруч з тобою в одному місті живуть відьми, вампіри, перевертні, а мертві періодично повертаються з того світу, аби полювати на живих. 

І все було б добре, якби одне з таких звичайних завдань не пішло не за планом. Стікаючи кровʼю, дівчина натикається на вампіра, який чомусь рятує її від переслідувачів, замість того щоб полишити помирати. Та зрештою порятунок обертається кошмаром — дивні сни починають переслідувати Лисицю. Її отруїли? Причарували? Що з нею не так і чи можна довіряти чоловіку, який пʼє кров живих

Герої - це не протектор Півночі, прозваний Чорним Доу, і не лорд-маршал Крой, головнокомандувач армії Його Величності на Півночі, і не полковник Бремер дан Ґорст, і не «принц» Кальдер... Щиро кажучи, всі ці особи - радше різники, що ведуть кнурів на забій. Можливо, справжні герої - це забуті кам’яні велети, що бовваніють на вершині нещасного пагорба у глухомані Півночі, бо саме вони впродовж трьох днів стануть мовчазними свідками кровопролитної битви між арміями Союзу і Півночі. І чи доросте хтось з-поміж тисяч і тисяч вояків до справжніх героїв, вирішиться саме тут.

Австралійку Ханну Холл непокоїть яскравий спогад про вбивство немовляти. Проте дівчині складно зрозуміти, чи та жахлива подія справді відбулась у її дитинстві, чи це лише розбурхана уява. Аби з’ясувати правду, вона приїздить в Італію до П’єтро Джербера - психолога, який спеціалізується на гіпнозі.

«Правила будинку сидру» — захоплива, багатопланова, інтимна, трагічна та місцями жартівлива книжка, створена одним із найкращих у сучасній американській літературі оповідачів «великих історій». Дія роману розгортається в напівзабутому притулку для дітей-сиріт на узбережжі штату Мен, а його головна тема — усталені правила, писані або ні: чи варто справжній людині грати за ними, чи треба негайно їх відкинути і створити нові, власні, більш гуманні. Але перелік тем, що їх досліджує автор, набагато ширший — це війна і зрада, питання існування душі і насильства над жінкою, інцест і смерть, право на вчинок і власна доля. Автор уникає моралізаторства, а його герої — сирота Гомер Криниця та очільник притулку Свята Хмара Вілбур Модрина, яких читач неодмінно вподобає, є справжніми «стовідсотковими порушниками правил». У 1999 році роман «Правила будинку сидру» був екранізований режисером Лассе Халльстрьомом, а Джон Ірвінг отримав «Оскар» за створення сценарію для цієї сповненої драматизму стрічки.

Чим може обернутися інтернет-знайомство з юною та вродливою іноземкою? Звісно ж, коханням усього життя! Принаймні так вважає 43-річний Клаус Отто Бах, мешканець німецького містечка Кіля. Клаус полишає все і прямує до чужого краю з єдиною метою — відшукати жінку своєї мрії, зв'язок із якою випадково обірвався. На його нещастя, цим краєм виявилася велика і незбагненна, щедра та неприборкана Україна. Так, Клауса називатимуть «останнім романтиком». Так, з нього глузуватимуть не лише випадкові знайомі, але й сама доля, підкидаючи все нові пригоди та випробування. Але наш «сучасний Дон Кіхот» не відступить. І врешті доля змилостивиться, подарувавши Клаусові вистраждану та солодку мить щастя, а читачеві найнесподіваніший з усіх можливих фінал.