Проза

У романі видатного французького письменника Р. Ґарі (1914–1980), двічі (унікальна річ!) лауреата Ґонкурівської премії, йдеться про події Другої світової війни у Франції, ганьбу державного колабораціонізму, героїзм Руху опору, а передусім про незнищенну силу пам’яті, надії та любові в людських душах, єднання споріднених натур понад гуркотом зброї, кохання, яке не лякають провалля людської ницості.

Кайл і Кімберлі завжди були разом. До тієї ночі на випускному, коли Кімберлі вирішила жити власним життям. І для початку — вступити до омріяного університету, не озираючись на Кайла. Звичайна, здавалося б, сварка закінчилася фатально. Автомобільна аварія... Кімберлі загинула. А Кайл лишився сам на сам із почуттям провини, збайдужілий до життя, яке раптом стало таким порожнім. Повільно оговтуючись від травм, Кайл намагається змиритися з тим, що трапилося. Його турбують загадкові видіння, а життя невпинно продовжує розколюватися на «до» та «після». Та одного дня, коли Кайл вирішить, що життя зовсім втратило сенс, трапиться дещо особливе. Те, на що він уже й не сподівався весь цей час...

Коли Юлі було ще 17 років, українські лікарі винесли їй вирок: до свого вісімнадцятого дня народження вона має померти. На щастя, у Німеччині дівчину змогли врятувати. Книжка «Руденька» — своєрідний щоденник-сповідь, у якому зображено реальні події з життя авторки. Це не просто історія боротьби життя зі смертю, а й історія кохання. До чоловіка, до життя, до себе. А ви колись замислювались, що зробили б, якби це був останній день вашого життя?

У цьому метушливому, багатоликому, перенасиченому подіями світі людина мала б прагнути усамітнення, а вона страждає від... самоти. Нікому не хочеться занурюватися в чиїсь (навіть у доньчині) проблеми, ніхто не візьме на себе й окрушинки чийогось болю. Як було б добре, аби з одного боку — ніхто нікого ні за яких умов «не діставав, не кумарив, не ліз повчаннями в душу». З другого — ніхто не вибивався б із чітко зорганізованої шеренги «правильних» людей. А «неправильні» чомусь хочуть умерти. Тобто, відчайдушно прагнуть, аби їх почули чи бодай помітили, й шукають спасіння в інтернеті... А там раптом з’являється подруга. Всерозуміюча. Вірна до останку...

Від часу останньої справи в Кам’янці минуло дванадцять років. І Якову Ровнєру знову випадає опинитися в епіцентрі загадкових подій. Звичайна недільна вечірня служба в сільській церкві закінчується незбагненним: смуга яскравого світла перекреслює небосхил і за кілька хвилин зникає. Повірити в «чудо Боже» чи в «австрійських шпигунів»? Списати все на примхи погоди чи таки дослухатися до старих хасидських оповідок? І як можна пов’язати моторошне світло з могилами Устима Кармелюка та напівлегендарного хасидського філософа Баал Шем Това? Так багато теорій і так мало відповідей, котрі б задовольнили допитливий розум проскурівського хірурга. Яків Ровнєр береться за чергове розслідування, в ході якого й сам може стати злочинцем.

Чарлі не був одним з тих, хто цитував Шекспіра й зачитувався «Королем Ліром». Проте якби він колись мав нагоду, то неодмінно подякував би драматургові. За що? За ту зустріч із Френ. Випадковий діалог та запрошення взяти участь в аматорській виставі «Ромео і Джульєтта». Чарлі був абсолютно байдужий до театру. Але не до Френ. Тож як він міг відмовити їй? І закрутилося, неначе у Шекспіра: пристрасті на сцені й почуття поза грою, романтичні зустрічі під балконом у світлі всезнаючого місяця. Це саме воно — перше кохання, таке солодке і щемке. Здається, що все це назавжди. Та, може, лише здається?..

Світлана Ігорівна – звичайна вчителька літератури у забутому Богом селі Загоряни. Троє дітей, чоловік-невдаха, неозорі городи, школа… Здається, усе надто банально і просто.

У романі «Мешканці міражу» (1932) Лейф Ленґдон разом зі своїм другом Джимом опиняються в центрі загадкових подій. Усе розпочинається три роки тому, коли головний герой вирушає до Монголії з етнографічно-археологічною експедицією. Там він знайомиться з давнім народом уйгурів, які вважають себе нащадками великої раси. Плем’я визнає Лейфа за Дваяну – героя з далекого минулого, що відродився. Ленґдон схожий на нього, а також має незвичайну здатність до вивчення різних мов. Лейф бере участь у зловісному ритуалі, щоб закликати Калк’ру. Але той, кому відповіло божество, і сам рано чи пізно має прийти на його поклик. Після цього пригоди Лейфа та Джима тільки розпочинаються.

Колись Тетяна мріяла стати лікаркою, жити з коханим та ростити діточок. Але доля склалася інакше. Проте Тетяна не впала у відчай і, слідуючи давній меті, влаштувалася працювати медсестрою у рідному селі, щоб хоч так бути ближче до бажаної професії. Наче життя налагоджується, тільки жіноче щастя її оминає...

У романі Ніни Фіалко йдеться про долю молодих людей, які наполегливо і не завжди вдало шукають місце під сонцем. Трагедія, що спіткала одну з героїнь роману, змушує читача задуматися над таким явищем, як заробітчанство.

Ася мала купу планів на канікули: передивитися безліч серіалів, відпочити з друзями й нарешті розібратися зі своїми почуттями до Кирила. Через нього вона ледь не посварилася з найкращою подругою Дашею. Аж ось дівчина отримує повідомлення від неї: в сусідньому будинку на Асю чекає сюрприз. Вона йде туди й...

Фатальна зустріч у мальовничому куточку Карпат змінила життя головного героя Дениса.

Ця книжка не для дітей, а про дітей війни, і хоч вона й адресована передовсім дорослим читачам, проте зорієнтована і на сімейне прочитання.

Весна 1921 року. Жителі Проскурова й навколишніх сіл чекають, що знову «прийде Петлюра» та визволить їх від більшовицького гніту.

їСолона свіжість моря, шепіт високих сосен, сонячні грона винограду і аромат степових трав... На тлі дивовижного літа розгортається драматична історія кохання, для якого не існує перепон.

«Резидентка Його Величності» — друга книга з дилогії про княгиню Анну Вишневецьку-Дольську.

Була зима, сніжинки падали на землю, з дахів звисали бурульки - загалом, звичайний зимовий день.

Всесвіт, звісно, нескінченний, але кількість планет, придатних для життя людини, на диво мала, і так уже вийшло, що космос аж кишить іншими розумними расами, які також претендують на ті світи. Лише лічені раси розділяють концепцію сумісного співіснування, і до їх числа людство не належить. Ми за них б’ємося, і планети, придатні для заселення, переходять із рук в руки, поки хтось не вчепиться так, що не відірвати. Впродовж двох сторіч людство спромоглося закріпитися таким чином на кількох десятках світів, але куди частіше нам давали по голові. Ані перший, ні другий результат друзів нам не додав.