Класична українська проза

У повісті «Родинне вогнище» письменник змальовує життя в маленькому селі Збараж, що оговтується після війни.

Іван Карпенко-Карий (1845—1907) — видатний український драматург, якого І. Франко назвав «одним із батьків новочасного українського театру». Драматична майстерність Карпенка-Карого дозволяла йому з великим успіхом виступати в усіх класичних жанрах. Та найвищого рівня він досяг у комедії, що була справ­ж­ньою творчою стихією митця. Найкращі драми і комедії Карпенка-Карого — «Безталанна», «Сава Чалий», «Мартин Боруля», «Сто тисяч» і «Хазяїн» — не втратили своєї цінності й сьогодні, були і залишаються гордістю національної театральної культури.

…Те, що я розповім вам, діялося давним-давно на Україні, у глухій глуші, і ще й досі по світові не рознеслося. Бабуся, що мені оповідала, упевняла, ніби у глуші є чимало чесних великих подій, все одно як пишних квіток. І оповідала бабуся, — а вона була давня сильно, прожила чимало на білому світі. «Чимало дечого побачила та чимало дечого зазнала, — оповідала вона, що нічого в світі не можна поставити врівень із цими порослими в глуші квітками. Ні з цими, що в глуші укриті, подіями. Віки йдуть, минають, — а все однаково пишні, свіжі квітки ваблять зір своєю розкішшю, а тихі, величні події любо заспокоюють і м’якшать серце людське».

Яків Слуква, головний герой роману «Зона особливої охорони», працює у засекреченому об'єкті «Урал-47». Понад 40 років він, захований від світу, присвятив своє життя створенню атомної бомби. Тут, у зоні особливої охорони, зачумленому ядерному місті, померли його діти, дружина, померла його душа. 1991 року до Якова приїжджає з Києва тяжкохворий брат Прокіп, щоб побачитися перед смертю. Вони вирішують зробити «смертельну» рокіровку. І в Київ під ім’ям свого нещодавно померлого брата повертається  засекречений академік Яків Слуква. Нарешті він вирвався на волю, навіть не підозрюючи, що на нього вже полюють іноземні розвідки…

Перед нами — завершальна частина сімейної саги «Сестри Річинські». У центрі сюжету — п’ять сестер, які після смерті батька-священника опиняються сам на сам з реальним життям, поза звичним побутом, на такому хиткому містку між минулим і непевним майбутнім, де в усьому доводиться робити складний вибір.  

«Щастя» — збірка, у якій вміщено твори українських класикинь межі ХІХ–ХХ століть і яка продовжує серію «Жінки пишуть». Відомі й менш знані авторки порушують питання щастя — з кимось і на самоті, через діяльність і приватні переживання, у миті піднесення та критичні моменти.

Роман «Недуга» показує життя київської інтелігенції та мистецьких кіл 1920-х рр., їхній розрив між ідеалом і дійсністю.

Це видання об’єднує ключові твори О. Копиленка 1920-х — 1930-х років, які й сьогодні надихають нас долати виклики сучасної України, зберігаючи в серці добро, чесність та вірність своїй країні.

Історичну повість «Quid est veritas?» («Що є істина?») написано на основі багатого фактичного матеріалу, який Наталена Королева зібрала в Таррагоні — іспанському місті, з якого походив Понтій Пилат.

Павло Архипович Загребельний (1924–2009) — український письменник, Герой України, лавреат Шевченківської премії. Після поранення та концтабору служив при британській місії в Німеччині, після чого був затриманий і перебував у радянському фільтраційному таборі. Працював головним редактором «Літературної газети». З правління Спілки письменників України його усунули через доноси.

У новелах та оповіданнях, створених упродовж 1914–1931 рр., авторка звертається до теми Першої світової війни.

Максим Рильський казав, що Остап Вишня, «світив, як сонце, до нього люди тяглися, як до сонця. Він умів гриміти, як грім, і того грому боялись усі плазуни й негідники». Людина незміряного таланту, засновник жанру «усмішки», автор фейлетонів і гуморесок, які робили рекордний наклад газетам, де їх друкували. Ім’я Остапа Вишні стало чи не найпопулярнішим після Тараса Шевченка.

Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 1920–1930-х рр.

М. Коцюбинський відомий перш за все як автор повісті «Тіні забутих предків». Її герої — Іван і Марічка, вони з дитинства кохають одне одного, проте не можуть бути щасливими разом. Їхнім родинам байдуже до почуттів молодих людей, бо вони ворогують між собою, навіть заради дітей не ладні вгамувати нікчемні пристрасті.

Більшість творів другого тому — це різноманітні оповіді про життя українців, роздуми автора над вічними цінностями, сутністю життя, силою любові, людською пам’яттю. У невеликому за обсягом оповіданні «Мертвий птах» Юрій Мушкетик пише гірку правду про жорстокість сталінського режиму; не обминає він і болючі теми русифікації, нищення українського народу та його культури («Націоналіст», «Курис», «Вовчі брати»). У творах на воєнну тематику показано понівечені людські долі, біль і смерть, а водночас — вияви любові й мужності («Їм тоді було двадцять», «Ціловані кулями»). Неординарне трактування постатей минулого, зокрема Григорія Сковороди («Диявол не спить»), а також героїв оповідань «Смерть Сократа», «Правда про Прометея» та інших, заохочує читача до роздумів на тему істини й морального вибору. Письменник щиро вірив, що слово здатне стати світлом надії у темні часи історії. Ця думка цілковито стосується і його власної творчості.

У книжці вміщено завершальну частину роману «Біль і гнів», що   розповідає сповнену трагізму історію жителів полтавського села Тарасівка.

Докладно про історію створення «Холодний Яр» – спогади вояка, які читати легко, ніби пригодницький роман, і корисно, як багате на факти джерело про маловідому сторінку нашої історії: повстанський рух під прапором Української Народної Республіки. Уперше після 1961 року презентується автентичний текст. Крім того, це перше академічне видання, яке відображує всі відомі прижиттєві версії від 1932 до 1938 року. Книжка доповнена статтями, у яких розглянуто спогади Горліса-Горського як історичне джерело, а також наведено деякі зауваги щодо його біографії, яку досліджувати виявилося вкрай непросто.

Борис Антоненко-Давидович — письменник, перекладач і мовознавець. Засуджений спершу до страти, а потім — до довічного заслання.

У завершальній частині роману Анатолія Дімарова «Біль і гнів» німці продовжують хазяйнувати на українській землі. Дії партизанів призводять до каральної експедиції нацистів на Тарасівку, яка гине у вогні. Лише небагатьом вдається вціліти, на прикладі Ганни Приходько автор показує, що війну перемагає саме народне життя.

В автобіографічній повісті «Без коріння» Наталена Королева описує повернення до Києва після багатьох років, які провела в монастирі на Півдні Франції. У творі змальовано систему навчання в Київському інституті шляхетних дівчат.

Андрій Халепа – перспективний поет, втомлений богемним петербурзьким життям, і зараз він тримає в руках револьвер. Ні, він хоче покінчити з життям не через зраду коханки чи напад того дивного старого зі звинуваченнями у ренегатстві. Чому ж Халепа ренегат, відступник?! І що то за пані була разом зі старим?.. Утім ця зустріч стане знаковою трохи згодом. А поки лунає постріл...

Перший історичний роман класика «Диво» — про Київську Русь доби Ярослава Мудрого, за часів якого сталося об'єднання руських земель і звели Софійський собор.

Молодий юрист Євген Рафалович приїздить до провінційного галицького містечка. Він має великі плани та реформи, прагне змінювати старий лад і відстоювати права галицьких селян. Але все це втрачає будь-який сенс, коли він зустрічає її — дівчину з минулого життя. Реґіна — перше кохання Євгена, вони зустрілися в часи студентства. Однак тітка силоміць видала дівчину заміж за нелюда Стальського. Життя з ним понівечило Реґінину долю. Рафалович чимало знав про цього звіра, про те, як той обожнював знущання. У серці Євгена з новою силою розгоряються приспані часом почуття, він упевнений, що перехресні стежки невипадково звели їх знову…

Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 1920–1930-х рр.

У першому томі зібрання творів описано минуле і сучасне письменнику життя українців. Особисті, родинні історії, щедро наповнені автобіографічними деталями, гармонійно поєднуються з оповідями про війну, події довоєнних і повоєнних років. Мушкетик змальовує жахіття Голодомору, коли навіть за нелюдських умов люди знаходили в собі сили допомагати ближнім («Ячні пампушки»); показує, як жорстокі реалії війни змушували солдатів убивати полонених німців («Втікали»), а свято Перемоги для багатьох обернулося горем — загибеллю рідних на фронті. В оповіданні «Суд» розкривається трагедія жінки-селянки, яка пройшла через колективізацію й розкуркулення, голод і війну, тяжку повоєнну відбудову — витримала все, окрім ганьби. «Всі мої твори — витоки з рідної землі», — писав Юрій Мушкетик. Ці слова письменника знаходять підтвердження у його творчості, роздумах про долю України й українців.

Видання укладене за сприяння Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка.Тексти творів подані за оригіналами рукописів, що дозволило усунути неточності, допущені в інших виданнях.Збірка містить найвідоміші твори та щоденник письменника.

Роман «На нeзабудь» української дитячої письменниці та перекладачки Оксани Іваненко (1906–1997) вперше виходить друком повним обсягом (окремий розділ друкувався ще 1989 р. в журналі «Вітчизна»). Це спогади письменниці про своє дитинство, батьків, родичів. Проте це роман, а не автобіографія. У ньому, за словами авторки, «три чверті правди і чверть домислу, який виріс із правди життя».

Ніна Бічуя дебютувала в шістдесятих разом з Євгеном Гуцалом, Григором Тютюнником, Валерієм Шевчуком. У цій книжці зібрано найзнаковіші її твори «Дрогобицький звіздар», «Камінний господар», «Килим на три квітки» та інші.

Українська письменниця, громадська діячка Наталія Кобринська (1855–1920) походила із роду Озаркевичів, відомого своєю культурно-просвітницькою діяльністю. Освіту здобула самотужки. У 1880–1890-х роках стала однією з ініціаторок феміністичного руху в Галичині, організувала у Станіславі «Товариство руських женщин», видавала два жіночих альманахи: «Перший вінок» (разом з Оленою Пчілкою) та «Наша доля». У своїй літературній творчості, як і в громадській діяльності, головну увагу Н. Кобринська приділяла висвітленню трагічної долі жінки.