Віхола

В історичному романі «Четвертий вимір» ідеться про середину ХІХ століття, коли українська зброя мовчала, незалежність було втрачено, але молоді митці й інтелектуали заснували таємну політичну організацію, що ставила за мету відродження України. В центрі сюжету — життя українського математика, юриста і громадського діяча Миколи Гулака, який разом з Миколою Костомаровим заснував Кирило-Мефодіївське братство. Після арешту він, на відміну від Костомарова, відмовився засудити свою просвітницьку роботу й три роки провів у засланні в одиночній камері Шліссельбурзької фортеці в Петербурзі.

«Тутешні люди не були тими, ким здавалися на перший погляд».

Споконвіку маленьке село Яружне, оточене горами та річкою, зберігає свої таємниці. І коли хлопця, який щойно повернувся із заробітків, знаходять мертвим, місцеві переконані:  убивця — якийсь зайда, якого вже не відшукати. Недбалий слідчий підтверджує чутки, а дівчина загиблого з розпачу вчиняє непоправне.

Лінда отримує на перший погляд легке завдання — повернути на роботу програміста Джеймса Вуда, який конче потрібний не найприємнішому замовнику. Обставини змушують її пристати на пропозицію, а на допомогу приходить загадковий і гарячий асистент Джеймса..

З давніх-давен людство шукає способи подолати біль, використовуючи все: від опіуму до киплячої олії. У своїй новій книжці фармацевтка Вікторія Михайлова досліджує складний світ болю. Вона пояснює його сенсорний та емоційний складники, критерії, за якими класифікують біль, а також як відрізняється його сприйняття в жінок і чоловіків, дітей і літніх людей.

Мова — це не просто сукупність слів, що зберігаються в словниках, і не довільний набір значень. Мова — це спосіб мислення й відображення дійсності, це картина світу, яку почали малювати наші далекі пращури й продовжать довершувати наші далекі нащадки. Ми теж беремо безпосередню участь у її творенні, постійно доповнюючи та вдосконалюючи тло й сюжет. Наша мовна картина демонструє те, яким ми бачимо світ. А бачимо ми його українською.

У цій книжці автор окидає життя та творчість Кирила і Мефодія іронічним поглядом (сміх — не гріх, навіть коли йдеться про святих і рівноапостольних). І хоча писемність от-от уже мала би з’явитися в повсякденному житті словʼян, але саме брати радикально вплинули на те, як і коли її було впроваджено.

Мова ненависті — річ погана, але під час війни — цілком добра й навіть необхідна. Як ми називаємо ворога? За якими мовленнєвими особливостями легко його розпізнаємо? Чи вміємо ми воювати словом? Чи достатньою є наша русофобія? Авторка книжки «Перемагати україн­ською» намагається розібратися з усіма цими питаннями й доводить, що воювати мовою так само важливо, як і безпосередньо на полі бою.

Ця книжка про те, як відсікти зайве і знайти саме свій шлях. Адже насамперед від нас самих залежить, як ми проживемо власне життя. Це може трохи лякати, оскільки передбачає повну відповідальність за свої дії, але це відправна точка для будь-яких звершень.

Автор змальовує збройні сутички з червоними та підпільну роботу українських повстанців, застінки ЧК і підривну роботу проти радянської влади, а також побут воїнів й відвагу, патріотизм і стосунки, авантюри, гумор та боротьбу до останнього.

Що робить капітан корабля, який потрапляє у шторм? За допомогою компаса й мапи повертається до потрібного курсу й рушає далі. Так само цінності слугують компасом, що дозволяє нам рухатися до бажаного життя.

Авторка доступно відповідає на найпоширеніші запитання про їжу, пояснюючи, як працює наше тіло. Це книжка для тих, хто хоче харчуватися смачно та корисно, але й без зайвої мороки; книжка-інструкція, яка допоможе зрозуміти, що і скільки їсти та як при цьому смакувати улюбленими продуктами.

У своїй книжці Роман Клочко розповідає історію дисидентів, історію українського визвольного руху, який тривав від середини 1950­-х до другої половини 1980­-х. 

Коли я нарешті висплюся? Це питання ми ставимо собі роками, переконуючи самих себе в тому, що ось уже незабаром ­(після школи/іспитів/роботи/на старості) налагодимо цей процес. Переконуємо себе так, наче в цьому є щось складне, а у нас — необмежений запас часу. Погані й гарні новини разом: часу в нас мало, але, на щастя, у наших біологічних ритмах немає жодної магії. Сон і біологічний годинник, за яким ми живемо, — хай які складні в роботі механізми, та все ж їх можна налаштувати. Достатньо лише зрозуміти, як усе це працює. Саме ці процеси у книжці «Коли я нарешті висплюся? Як засинати і прокидатися із задоволенням» пояснюють біологині Ольга Маслова та Ніка Бєльська.

У своїй новій повісті Анатолій Дністровий через взаємини митців показує руйнацію «вежі зі слонової кості». Із часів романтизму вона уособлювала таїну творчості, егоцентризм митця, його дистанціювання від суспільства, але в теперішньому прискореному світі стала статичною, опинилася на периферії й доживає останні дні.

Василь Земляк пише про знайомі, на перший погляд,  реалії: українське село 1920—1940-х, революція, руйнування шляхетських садиб, перші комуни, колгоспи, Друга світова. Однак усе подано в якійсь  геть незвичній перспективі.

Трилогія «Метелики на шпильках» — це щемка оповідь про дорослішання дівчинки на початку буремного XX століття. Три повісті — три різні етапи зростання, починаючи з моменту, коли тринадцятилітня Дарка Попович, донька вчителя з маленького буковинського села, готується обстоювати власну думку в батьківському домі. Вона яскрава, як той метелик на шпильці, під купою чужих поглядів, що оцінюють її, намагаючись підлаштувати під власні стандарти — бути чемною дівчинкою і вдало вийти заміж.

Проктологи класні! І їх важко чимось здивувати! Їх не лякає жодна дупця, хай у які пригоди вона потрапить. Вони вас не засуджуватимуть, ні з чого не сміятимуться й нікому нічого не розкажуть.

Тодось Осьмачка — поет і письменник, сучасник Багряного, Зерова, Підмогильного, ще один «ворог народу», який через утиски радянської влади був змушений спершу симулювати божевілля, а потім емігрувати.

Це література, що має «легкий, наче весняний капелюшок, стиль», у якому поєднуються еротична відвертість, родинна інтуїція, іронія долі й «дівоча» ніжність. Так свого часу описував цю добірку поет Богдан Ігор Антонич. «Химерне серце» — то не завжди новели в класичному сенсі, а радше емоційно точні знімки із життя, іноді обрамлені в літературні листи чи сповідальні монологи. І саме ця мінливість робить читання живим і несподіваним.українських класиків по-новому.

Віксена на прізвисько Лисиця — дівчина, яка працює запечатувальницею могил.

Осман Аріфмеметов — активіст, який роками висвітлював сфабриковані судові процеси в окупованому Криму. У 2019 році був незаконно увʼязнений за звинуваченням у терористичній діяльності. Разом з ним на лаві підсудних опинилася низка кримськотатарських активістів.

«Тіні забутих предків» — це історія кохання двох нащадків ворожих родин, таких собі українських Ромео і Джульєтти — Івана й Марічки, що розгортається посеред карпатських гір. Власне самі Карпати у цьому тексті виступають неначе окремим персонажем, переповненим  легендами та духами.

Поворотна віха в українській історичній романістиці. Саме так назвали твір «Людолови» дослідники.

Розкішний пансіон у Карпатах, повністю відрізаний від світу через негоду. Мертвий чоловік. І гості, які не можуть покинути будинок, де сталася трагедія.

Відьма, опириця, чарівниця, знахурка, босорканя… Вже саме розмаїття назв засвідчує  популярність цього колоритного персонажа традиційної української народної демонології.

У новій книжці кулінарки Лесі Кравецької зібрані найкращі рецепти пасок до Великодня:  заварні та медові, сирні й солені, з яблуками, цукатами та навіть морквяні.

У цій книжці фармацевтка Вікторія Михайлова розповідає про те, як діють медикаменти на наш організм і як організм реагує на них, що означають всі ці фрази на кшталт «приймати натщесерце» та «за 30 хвилин до їди». Вона говорить про історію і майбутнє фармації, популярні ліки та їх виробництво, фармацевтичні міфи й особливості прийому ліків в умовах надзвичайних ситуацій.

Це історія усвідомлення власної тілесності. Історія про ілюзії та заборони, сором і невпевненість у собі, дружбу та перше кохання. Та насамперед це книжка про формування дівочої сексуальності, історія про неідеальне й болісне дорослішання.

Чи могли запорізькі козаки частуватися картоплею, а їхня старшина — ласувати восьминогом? Де почалася кавова історія українців? (Спойлер: не у Львові). Чи їли наші предки самісіньку кашу та як сало набуло такої популярності? Хто був першим вегетаріанцем в Україні? І найголовніше: хто придумав борщ — вавилоняни, трипільці, прибульці чи все ж таки українці?

Яскраві описи життя, гумор і прекрасно зафіксована розмовна мова. А головне, вічні персонажі, риси яких можна розпізнати навіть у ваших знайомих — брати, що, подорослішавши, не можуть знайти спільну мову й поділити майно, знервована мати, яка все своє життя присвятила догляду за сім’єю, але й контролю над нею, старий Кайдаш, що дедалі більше втрачає сенс життя і заглядає у чарку. Нечуй-Левицький зображає родину зі свіжими ранами, що залишились після скасування панщини, і крізь сміх у цій історії проступають сльози не лише від сімейних образ, а й від глибоких колоніальних травм.

Майя – журналістка кримінальної телепрограми, невротична трудоголічка, впевнена в тому, що разом з колегами виконує важливу роботу: допомагає знайти зниклих і встановити справедливість. Та все змінюється, коли безвісти зникає її ексцентрична напарниця.

У цій книжці військовий експерт Максим Паламарчук описує еволюцію основних бойових кораблів у стратегічному середовищі, як результат взаємодії численних різноспрямованих впливів: політики, технологій, державних бюджетів, поглядів адміралів на тактику застосування флоту і, не в останню чергу, закономірностей та випадковостей війни.

Короткі миті потрібності, коли серед повторюваної рутини стається неочікуване і твої дії допомагають це виправити. Саме заради цього ти вчився, аби зараз вирішити правильно. Правильних рішень із часом більшає, а от відчуття потрібності — ні.

«Корона збирає на кордоні велике військо, король вимагає віддати йому Волинь і Поділля… Хоча Великий князь Свидригайло і сподівається з королем якось уладнати, і перемовини тут, у Луцьку, нібито заплановані, але я собі мислю, що війни не уникнути...»