Війна в Україні

Час подій — осінь/зима 2022-го року, починаючи з перших блекаутів у країні внаслідок російських обстрілів.

Ця книжка занурить читача в роздуми про відчайдушне протистояння добра і зла, надії і зневіри, життя і смерті під час війни.

Це не спогади, не щоденник, не мемуари. Це — флешбеки. Гвинтокрилі флешбеки.

На початку серпня Збройні сили України перетнули російсько-український кордон поблизу міста Суджа і зайшли в Курську область, просуваючись у тил ворога. Це була перша українська загальновійськова операція на прикордонній території Росії з початку повномасштабного російського вторгнення в Україну.

Дія другої частини роману Олександра Красовицького «Післязавтра» відбувається у недалекому майбутньому після похорону російського президента путіна.

До уваги читачів - ґрунтовний аналіз бойових дій, що відбувалися в зоні проведення Антитерористичної операції в 2014-2015 роках. Ким, коли і за яких обставин ухвалювалися ключові для ходу гібридної війни рішення, як відновлювалася майже знищена за попередні роки українська армія, яку роль відігравали добровольчі формування, завдяки чому вдалося зупинити просування ворога вглиб країни - інформацію для висвітлення цих та низки інших важливих питань автор, офіцер оперативного резерву та військовий експерт Олександр Сурков, отримав безпосередньо від тих, хто від самого початку керував військами, планував бойові операції та брав на себе відповідальність за доленосні для країни події.

Очікування переможного контрнаступу ЗСУ було затьмарено жахливим воєнним злочином російських окупаційних військ.

Понад рік тому російський агресор розв’язав війну проти України. Це відверта війна тиранії проти свободи. Для протидії агресору наші союзники — західні держави — ухвалили сотні безпекових рішень, були сформовані коаліції оборонної підтримки, впроваджені санкції, здійснено захист ринків, зокрема енергетики та продовольчого ринку, фінансової стійкості України.

Це відверта історія людини, що зробила важкий вибір і не завжди розуміє, як з ним жити.

Ці тексти – довге й болісне відлуння останнього десятиріччя життя нашої країни та дзвін, в який б’є в набат сьогоднішня Велика війна.

Метою написання «Хроніки Іловайської трагедії» було прагнення автора зберегти і оприлюднити правдиву картину Іловайської операції в тому вигляді, в якому вона залишилися в пам’яті її учасників.

Мова ненависті — річ погана, але під час війни — цілком добра й навіть необхідна. Як ми називаємо ворога? За якими мовленнєвими особливостями легко його розпізнаємо? Чи вміємо ми воювати словом? Чи достатньою є наша русофобія? Авторка книжки «Перемагати україн­ською» намагається розібратися з усіма цими питаннями й доводить, що воювати мовою так само важливо, як і безпосередньо на полі бою.

Це твори часів повномасштабної війни, яку розпочала росія проти України. Реальність воєнних буднів сплітається з містикою та фантастикою, трагедії людей — з надією, а жорстокі та екстремальні випробування — з людяністю й співчуттям. Герої оповідань Олді — здебільшого такі ж звичайні люди, як ми з вами. Старі та молоді, цивільні та військові, живі та мертві — українці, яким випала доля жити у наші суворі часи. Кожен з них має свій внутрішній стрижень, кожен так чи інакше знаходить у собі сили протистояти агресії, злу та відчаю, що обрушилися на нашу країну.

«Після 24-го» – це добірка оповідань та ритмізованої прози про війну, фіксація того, що ми пережили і переживаємо зараз. Про тих, хто готовий померти за свободу, і тих, хто готовий виживати будь-якою ціною, про коханців та закоханих, про втрати, такі гіркі, що хочеться вити від болю, і про сміх, який тримає при здоровому глузді. Про зраду і страх, про тих, хто в тилу, і тих, хто на фронті. Щось узяте з життя, щось — вигадане. Попереджаю: дуже часто те, що здаватиметься вам реальною історією, виявиться вигадкою, і навпаки. Автор не намагається зараз відрефлексувати все, що відбувається, чи дати відповіді на всі ті питання, які у нас виникли після 24-го, бо, зрештою, це й неможливо в наш час. Попри це література – все ж надійний спосіб проговорити і приборкати свої страхи, як і поповнити запаси ненависті, яка нам ще знадобиться для перемоги.

Перша частина збірки — це «щоденник» перших десяти днів облоги Києва, які перевернули свідомість мирних мешканців, котрі опинилися в ситуації повномасштабного нападу.

У книжці зібрані розповіді очевидців, інтерв’ю з керівниками місцевих органів, газетні статті, дописи з соцмереж, оголошення — документальні свідчення щоденної боротьби за життя в окупованому місті.

Роман Дмитра Томчука — захоплива розповідь учасника про реальну рятувальну операцію, яка тривала лише 13 хвилин і задокументована на відео, про довгий шлях до місця призначення, про дивні події та дивних людей, які траплялися їм на цьому шляху й допомагали здалека, про сюрреалістичний світ, у якому опинилися всі ми в перші тижні війни. Цей твір—про Україну, якою вона була в березні 2022-­го, і наших сучасників з їхніми простими й непростими історіями, завдяки яким Україна є і залишається Україною.

Роман розпочинається як мемуари про війну, але дуже скоро виявляється, що автор працює в жанрі міської фантастики.

86 діб українські військові тримали оборону в оточеному Маріуполі та на території заводу «Азовсталь».

У цій книжці зібрані історії 28 людей, які стояли за Харків та область.

Герої цієї книги — люди, що отримали, офіційно чи ні, статус ВПО (внутрішньо переміщені особи), стали біженцями у власній країні. Перед кожним з них постало питання: «бігти не можна залишитись». І якщо з тим, де ставити кому, вони визначились, то питання — коли ставити цю кому, що перед цим треба прожити, як наважитись, що відпустити, і втратити… — окрема історія. Дехто з них відчув себе біженцем на один місяць, а дехто уже двічі пакував усе своє життя в один рюкзак, і біг.., біг…, біг…, і досі не може збагнути — скільки ще бігти? Не знає де взяти сили на нову дистанцію, не стільки фізичну, як моральну. Хтось на новому місці розпочав активну діяльність, а хтось завмер і не знає — як, куди та для чого рухатись далі…

У новому іронічному романі Богдан Кушнір розвиває тему протистояння української й російської розвідок. В основу твору покладено реальні історії, очевидцем яких довелося стати авторові, коли він працював журналістом у Москві, а з початком російсько-української війни служив у Силах спеціальних операцій Збройних сил України.

«Мобільні хвилі буття, або Verbum caro factum est» — драматургічний дебют українського письменника Володимира Рафєєнка.